Аркадій Олександрович Вайнер - Ліки від страху

зміг прийти; віддав я йому карбованця. А спекота була — за тридцять градусів. Хвилин за п'ять до перерви між таймами він мені каже: «Припильнуйте, будьте ласкаві, моє місце, щоб ніхто не сів, а я скочу в буфет — пивця ковтну». Незабаром він повернувся й приніс мені пляшку пива й бутерброд з ковбасою. Я йому, звісно, подякував, а він мені відповідає:, що о латинська приказка — не можу згадати, як це він сказав, — і переклав: хто, мовляв, дав раз, той дасть і двічі. Випив я пляшку пива, погомоніли ми трохи про футбол. І відчуваю я, що зовсім у мене спрага не минула, а навіть ще дужче пити захотілося. Жарко нестерпно, в голові почало паморочитися, все перед очима зелене й кола пливуть. Хочу сусідові сказати, що зомлів я у тій спекоті, а голосу свого не чую. Усе завертілося в голові, й більше нічого не пам'ятаю…

Запитання. Пляшка була закупорена чи відкрита?

Відповідь. Не пам'ятаю.

Запитання. Відкривали ви пляшку чи ні?

Відповідь. Не пам'ятаю, не можу зараз сказати.

Запитання. Доводилось вам коли-небудь раніше зустрічати цього чоловіка?

Відповідь. Ні, ніколи.

Запитання. Запам'ятали ви його?

Відповідь. Кепсько. Років йому з вигляду близько тридцяти п'яти.

Запитання. Зможете відпрацювати його портрет на фотороботі?

Відповідь. Спробую, хоча не певен. У мене досі голова обертом іде.

Запитання. На випадок зустрічі а цим чоловіком чи змогли б ви впізнати його?

Відповідь. Думаю, що зможу.

Запитання. Маєте якесь пояснення тому, що сталося?

Відповідь. Ні, не можу цього пояснити.

Запитання. Ви розумієте, що якби все справді було так, як ви розповідаєте, значить, вас хотіли отруїти?

Відповідь. Не знаю, чи хотів він мене отруїти, але ж я розказую всю правду. Дочкою своєю клянуся…»

… Я поклав на стіл стенограму, а Шарапов підняв палець:

— Саме так — отруїти хотіли! Чому?

Я знизав плечима:

— Можна й інакше запитати: навіщо?

— Яка різниця! — махнув рукою Шарапов.

— Різниця є, — усміхнувсь я. — У «чому» маємо момент закінченості, щось схоже на акт помсти. А «навіщо» — це тільки початок майбутніх подій.

— Постривай-но з філософствуванням. Краще подумай як слід: тут є над чим сушити собі голову.

— Авжеж. Та у мене бюлетень не закритий, я ще хворий.

— А тобі що, відкриваючи бюлетень, мізки вимикають? Я ж тобі не працювати, а думати поки що велю!

— З вашого дозволу, товаришу генерал, я не хотів би думати про цю історію…

Шарапов підняв окуляри на лоба, уважно подивився на мене, спроквола мовив:

— Не зрозумів.

Я пововтузився на стільці, потім набрався духу:

— Ну як це не розумієте? Ви доручаєте мені розслідування по справі мого товариша…

— А ти що, знаєш Позднякова?

— Та ні, не знаю, сьогодні вперше його прізвище почув. Але це не має значення: ми з ним однаково ж, так би мовити, товариші.

Генерал сів зручніше, знову зсунув окуляри на ніс примружившись, уважно подивився на мене:

— Говори, говори… В тебе гарно виходить…

— А що говорити? Ви ж знаєте, я ніколи від справ не відмовляюся. Але там я пройдисвітів на чисту воду виводжу, а тут мені належить з'ясовувати, чи не пройдисвіт, бува, мій колега. І мені якось не по собі…

Шарапов невиразно, без інтонації спитав:

— А чого ж тобі не по собі?

— Ну як чого? Ви ж знаєте, що зілля оте навіть ченці споживають! Найімовірніше з'ясується, що Поздняков без будь-якої отрути — на спекоті отакій — перехилив чарку-другу з пивцем і зомлів, а пістолета просто загубив. Позднякова — під суд, Тихонову — подяку та репутацію відповідну…

Шарапов похитав головою, поблажливо мовив:

— Добра ти людина, Тихонов. По-перше, добра: розумієш, що з кожним у житті може таке трапитися. По-друге, порядна: не хочеш своїми руками товариша до суду віддавати. І звичайно, безкорислива: сам ти орден отримав недавно, тепер іншим хочеш дати можливість відзначитися. Ну а те, що Поздняков зараз по вуха в лайні застряв, то не ти ж його туди загнав. Ти взагалі про нього раніше не чув. Неясно тільки, сам він утрапив у лайно чи його туди, не забивши до смерті, вкинули. Але це вже подробиці. Чи ж варто задля цього трудитися, ризикувати репутацією славного хлопця й вірного товариша? Нехай краще Поздняков сам урок здобуде, на стадіон більше не ходить…

— Вас послухати, то це мене треба до суду віддати.

— До суду я тебе не став би віддавати, оскільки й мені довелося б сісти поруч на лану. По і я грішний, про все отаке думав, про що ти мені тут сором'язливо белькотав. І мушу тобі сказати, що міркуваннячка у нас із тобою вельми нікчемненькі…

— Чому?

— Бо якби ти знав, що Поздняков каже правду, ти б залюбки взявся за цю справу. А боїшся ти, що Поздняков бреше!

— Припустімо.

— Тут і припускати нема чого — все ясно. Боїшся ти замизкатися в цій історії і волів би, щоб це на мою долю дісталося. Кадровики сяк-так розберуться, я прийму рішення, а ти Позднякова дотепер не знав і в майбутньому не знатимеш… Правильно я кажу?

— Ну, начебто…

— Тож-бо й воно. Тільки не враховуєш ти, що і я найбільш боюся: Поздняков міг правди по сказати й почав виплутуватися: і допомогою цієї легенди; і залишити для себе бодай тіні сумніву я не можу…

— А пролити світло на цю тінь мушу я?

— Так. Якщо Поздняков бреше,