Віктор Тимчук - Свідків злочину не було

хтось із заводчан поспішає на третю зміну. Як порівнялися, той попросив припалити, і, поки Ігор порпався в кишені, хлопець швидко оглянувся, потім…

А що сталося потім — Зеленяк не пам'ятав. Коли підвівся, то перше, що відчув, — біль у потилиці й підборідді. Поволі добрів до свого будинку, нишком відчинив двері, щоб не розбудити матір. У ванні підставив голову під холодний струмінь води. Полегшало. А гроші? — раптом згадав. Встромив руку до кишені — 167 карбованців не було. І лише тоді зрозумів: його пограбовано. Нічого не сказав домашнім проти ночі. А вранці, за армійською звичкою, різко схопився на ноги й знепритомнів…

— Який з себе той хлопець? Ви б його впізнали?

— Хлопець як хлопець, мого зросту. Я не придивлявся до нього.

— Ну хоч щось ви запам'ятали?

Зеленяк замислився.

— Голос… У нього трохи хрипкуватий голос, мов у простудженого. І ще годинник з браслетом.

— На якій вулиці це трапилося?

— Дунаєва.

— Хрипливий стояв впритул до вас?

— За півметра.

— І ви, коли діставали сірники, не дивилися на нього?

— Ні.

Що ж, правильно: людина, яка не відчуває небезпеки, не стежить за співрозмовником чи випадковим перехожим. Цим і скористався Хрипливий. Але ж який майстерний удар! І на щелепі — ні подряпини, ні синця. Чим же він його?..

Я не збирався йти на місце події, де, безперечно, не залишилося ніяких слідів. Міркував над іншим. Якщо злочин вчинено уперше і відсутні найдрібніші зачіпки, то розшукати злочинця майже неможливо, аж поки він знову не виявить себе, не припуститься помилки або знайдуться свідки, прямі чи побічні докази. Існували й щасливі випадковості, але чекати на них — це свідомо сприяти злочину.

— Видужуй, Ігоре, — побажав Зеленяку й вийшов.

Мені подобався наш будинок зі стрілчатими вікнами, змурований з жовтого черепашника, з аркою, за якою було просторе подвір'я, вимощене бруківкою. Піддашки над під'їздами трималися на чавунних кронштейнах, де в мереживі металу жили птахи і русалки, звисали чорні грона винограду. Дім збудовано давно, і тоді ж посаджені каштани, що напнули над двором зелене шатро, сповнене прохолоди.

Я піднявся на другий поверх до кабінету Скорича. Постукав. За дверима, оббитими чорним дерматином, було тихо. Відчинив їх і увійшов. Дмитро Юхимович, присадкуватий чоловік років п'ятдесяти, в білій нейлоновій сорочці й темно-синіх штанях, дивився у вікно. У будинку напроти жінка на балконі поливала квіти. Я згадав: місяць тому Скорич поховав дружину. Напевно, вона теж любила квіти і тримала їх на балконі.

Не насмілювався заговорити, стояв коло дверей.

— Сідайте, капітане, — звернувся до мене Скорич.

Я сів. Дмитро Юхимович дістав хустинку й витер нею обличчя, потім круглу, голену голову. Непоспіхом підійшов до столу, всівся на стілець і відсутнім поглядом втупився у папери на столі — збирався з думками..

— Розповідайте, Арсене Федоровичу, — попросив.

Я переказав свідчення Зеленяка.

— Чому він не заявив у міліцію?

— Не був упевнений, що знайдемо грабіжника.

— Н-да… — Скорич завченим рухом, ніби у нього буйна чуприна, провів долонею по лискучій голові. — Пограбування громадян у нас рідкісне явище, але важкий це злочин, і його ми повинні розкрити. Значить, хрипливий голос… А це ниточка. Ви як вважаєте?

— Звичайно, якщо Хрипливий у нас на замітці.

— Я такого не пам'ятаю. Часом не вперше?

— Навряд, — заперечив Скоричу. — Зважте, Дмитре Юхимовичу, — він був сам, один на один. Треба мати неабияку впевненість у своїй силі й спритності. Новачок не наважився б на таке.

— Переконливо, — скупо посміхнувся майор.

— І далі: Хрипливий може виявитись не хрипливим. Просто застудив горло морозивом чи пивом.

Скорич кивнув, погоджуючись, заохочуючи мене до подальшого осмислення фактів і подій, до висновків і узагальнень. Та все, що я знав про напад і грабіжника, було незначне й дріб'язкове. Рядова вулична подія. І я з тривогою зрозумів: моє перше завдання може залишитися невиконаним, якщо Хрипливий знову десь не з'явиться. А коли він «гастролер»? Зупинився лише на добу в місті, вчинив розбій, і вже давно й слід його прохолонув…

— Дмитре Юхимовичу, залізничний вокзал і завод…

— Недалеко, Арсене Федоровичу, — здогадався Скорич, що я мав на увазі. — Але… треба ще знати дні видачі платні. Гастролеру, звичайно, вони не відомі.

А я навіть не подумав про дні виплати. Аж стало незручно через свою неуважність. Безперечно, Хрипливий був упевнений, що ризикував недарма.

— Треба поцікавитись, хто у нас є на прикметі з хрипливим голосом, — сказав майор. — Передамо телефонограму нашим дільничним інспекторам. А зараз, Федоровичу, займіться паралельно й цією справою.

Скорич подав мені аркуш паперу з учнівського зошита в клітинку. На ньому розгонистим почерком написано:

«ЗАЯВА.

Мій син Табурчак Руслан Вадимович, чотирнадцять років, сьомого липня пішов на тренування на водну станцію ДСТ «Спартак». Увечері він подзвонив, що іде додому, і не прийшов. Я обдзвонила всі лікарні, оббігала всіх знайомих, та його ніде нема. Розмовляла із його тренером Радутним П. Т., який сказав, що мій син після тренування пішов додому. А його досі нема.

Прошу розшукати мого сина і сповістити мені, якщо дізнаєтеся щось про нього. Ми живемо на вулиці Декабристів, 9, кв. 23, тел. 2–13–37.

Табурчак Валентина Гнатівна».

Досі я не розшукував дітей, що з якихось причин кидали рідну домівку. У нашому райцентрі, де недавно працював, такого не траплялось.

— Ми теж обдзвонили всі установи, а наслідків ніяких, — сумно мовив майор. — Не подобається мені це зникнення хлопчини. Надто дзвінок його. Ви звернули увагу? Подзвонив, а не прийшов.

— Звернув, Дмитре Юхимовичу. А чому не батько писав заяву? Він їх покинув?

— Він у відрядженні. Отже, ще нічого не