Володимир Авраменко - Авантюра

— Зустріти?

— Не треба. Стеж за маяками, — посміхнувшись, він задоволено зиркнув на міцну, стовбувату шию водія, на пульт управління вогнем свого розкішного лімузину, що аж ніяк не поступався бойовій машині, а в швидкості навіть переважав. Інакше їздити небезпечно — такі часи настали…

Незабаром перед капотом «Лінкольна» вигулькнула висока стальна брама. Праворуч від неї по чорному металу золотом було написано: «Космічний Центр. Державна власність».

Кодувальний пристрій подав сигнал і брама розійшлась в різні боки, відкривши сховане за нею містечко.

Прошелестівши широкими колесами по розм’яклому асфальту внутрішньої дороги, машина зупинилась біля котеджу, піддашшя якого нависло над входом рятівною тінню. Назустріч вискочив міцний молодик у захисній формі. Притримуючи дверці, віддав честь.

Томно озирнувшись довкіл, Бобо Мурадович зайшов в середину. За дверима повернув ліворуч, до басейну, — ще змалку терпіти не міг поту, а тут ще й ця нарада…

У воді плескалися дві білявки-пестунки. Він зовсім про них забув. Залишаючи женихів з «носом», вони мають тут гарний прибуток. Тільки вже примелькалися. «Пора міняти. Нехай по виклику працюють…» — прийняв рішення.

Демонструючи показну радість, дівчата піднялись назустріч. Граціозні, в символічних купальниках, які підкреслювали звабливість форм, вони були чарівні. Допомагаючи знімати піджак, як завжди, обцілували з двох боків, на що він тільки промуркотів:

— Потім, потім, — і погладив по голому тілу.

— А може зараз? — сіроока насмішкувата красуня грала свою роль бездоганно.

Оригінальна жіночість межувала в ній з чоловічим началом.

— Пізніше, — жалісливо зітхнув Бобо Мурадович, не в змозі відірвати погляду від низько посаджених маленьких рожевих перс, заглибини пупка і струнких ніг. Це було єдине, що зараз по-справжньому хвилювало. Навіть купання в холодній воді не зняло млявості. Спокійно, із якимось легковажним нехтуванням оточення пішов до себе. На вітання зустрічних і вартових відповідав лише кивками.

Біля кабінету нетерпляче совався в кріслі огрядний чоловік з білою, як сніг чуприною. Риси обличчя в нього були м’якими, проте сірі очі дивилися допитливо-гостро й нахабно. Для таких начальство було не указ. Озирнувшись на легкий шум дверей й зуздрівши там Бобо Мурадовича, він продовжував сидіти.

— Вас чекає Озой Керамович… — доповіла секретарка — жінка середніх літ. Молодим надавав перевагу в басейні.

— Добре… Зробіть три кави.

— А я вас чекаю… — врешті-решт піднявся сивоголовий.

— Змив дорожню пиляву, — начальник Центру був незворушний.

— То не гріх.

— Ми гріховними справами не відаєм. Чому один?

— Гуслім Кан зараз з’явиться — відправляє японців. А ось і він… — Озой Керамович мов знічев’я кивнув у бік вхідних дверей приймальні, що різко відчинилися. Поріг переступив статний, років за тридцять, вусатий чоловік. Чисте, смугляве обличчя, великі, невиразно-чорні очі й статура борця — усе несло в собі показну відкритість й простоту, і тільки досвідчене око могло запримітити в ньому зневагу, холод й утаємничену пихатість.

В кабінеті після кави з коньяком Бобо Мурадович приступив до справи.

— На використання космічних пришельців Комітет дав згоду. Озой Керамович! Сподіваюсь, програма підготовки завершена!?

— Так.

— Ну що ж, мені залишається нагадати окремі моменти, — зі знанням справи заглянув кожному в очі. — По-перше: для достовірності легенди інопланетяни-зомбі не без нашої допомоги прихоплять із собою якогось безневинного любителя космічних мандрівок з подругою. Ним може бути той же Горбатов — для цього дозволу Комітету не треба. Будемо вважати, що це ініціатива пришельців. Якщо вціліє — його щастя… По-друге: програма передбачає невеличку аварію, і як тільки ми отримаємо сигнал про неї, зберігати безневинність і спокій. Після посадки інопланетян, під виглядом надання допомоги потерпілим посилаємо в розвідку свій корабель, а самі тим часом приватизуємо Центр. Аварія в цьому допоможе…

— А як зреагують там?.. — Озой Керамович знав, що питав.

— За це нехай турбується Голова Комітету… Для цього ми виділяємо певну долю акцій.

— А як він сам?

Бобо Мурадович виждав деякий час, пильно вдивляючись в обличчя підлеглого, потім, видихнувши сперте в грудях повітря, відмахнувся:

— Не турбуйся… Він буде з нами.

— Підходить! — Гуслім Кан був категоричний. — Тільки нехай сидять у своїх кріслах і не заважають.

— Не будуть — це не їх профіль.

— Ага… Це зараз… А коли до нас попливе зо лото й останні підштанки будуть знімати, аби тільки драпонути з цієї проклятої Землі, усі враз стануть грамотними, — обличчя Гуслім Кана судомно перекосилось.

— Контрольний пакет ми залишимо в себе. Трішки Вищій Державній Раді, трішки Комітету і юстиції, решту собі…

— Тут, Бобо Мурадович, ситуацію треба тримати під жорстким контролем, — лисяча усмішка по-дитячому скрасила повне обличчя сивоголового. Воно просвітлішало, очистилось від накипу й явилось на світ божий приємно-чистим у своїй відвертості. — Ми повинні керувати, а не то… Щоб зберегти свою владу, наші правителі хочуть вивести ядерний арсенал на нову планету нашими руками безплатно, а самі будуть шантажувати Землю й наживатись — це мені достеменно відомо. Тільки ж нас тут не проведеш… Зараз ми можемо й повинні мати ще й асигнування на їх програму. Приватизуємо Центр за їх рахунок…

— Розумно, — погодився начальник Центру.

Розмова точилася доти, поки у пляшці був коньяк, а коли він закінчився, Бобо Мурадович згадав про білявок в басейні.

Висвічуючи розмиті контури інтер’єра пишно обставленої кімнати, крізь мережані портьєри повільно сочаться відблиски вогнів нічного міста. Здалеку долинають брутальні голоси п’яних, валування собак, крик, відлуння пострілів та ще нестихаючий гуркіт запізнілих автомобілів. Усе це доповнює гармонію ночі, робить її