Анатолій Георгійович Олексин - Сигнальники і горністи

І можна було б скоритися нищівним блискавкам, опустити руки, чекаючи нових ударів, та це не в характері Журки. Він вчиться не лише витримувати удари долі, а й протистояти їм, допомагати в цьому іншим.

Відкрита, скерована на правду і совість життєва позиція хлопчака дає йому повне моральне право бути суддею деяким вчинкам дорослих, що допомагає їм глянути на себе збоку, очима своїх дітей, згадати себе, щоб зрештою зрозуміти — моральні принципи і закони підлітка мають таку ж цінність, заслуговують на таку ж увагу, як і особистість дорослої людини.

Трапляється іноді, що прочитаєш якусь книжку і… забудеш. Але твори, що увійшли до цієї книги, сподіваюсь, западуть тобі в серце, в душу, примусять поглянути на, здавалося б, знайомі та буденні речі й явища іншими очима.

І ти відчуєш, що автори розумних і чесних творів не повчають, не наказують, не вимагають, а просто розмовляють з тобою від чистого серця. А відчувши це, зрозумієш, що вони і їхні герої стали тобі близькими друзями, твоїми відвертими співрозмовниками. І тоді ти ще не раз повернешся до цієї книги.

Анатолій КОСТЕЦЬКИЙ.

Переклад з російської Леоніда Лірниченка

За виданням: Алексин А. Мой брат играет на кларнете. — М.: Просвещение, 1983

У кожної людини повинно бути ім'я (це обов'язково!) і, можливо, прізвисько (якщо вигадають!). У мене ж на одне ім'я було аж два прізвиська!

Спершу прозвали Горністом. Але на горні я ніколи не грав: бракувало слуху. Багато років минуло з тих пір, а слух у мене так і не з'явився… Різні пісні я й зараз виконую на один і той же мотив.

— Усіх авторів зрівняв у правах! — сумно колись жартувала мама, ніби співчуваючи композиторам.

Вона постійно прагнула співчувати людям. Навіть тим, які, на мій погляд, співчуття не потребували.

— Усі цього потребують, — запевняла вона. — Безхмарних доль нема.

Хмари — ще нічого: від них не буває грози. А над маминою долею двічі збиралися такі хмари, що їй до кінця життя могли б вчуватися громи й блискавиці. Але не вчувалися.

У неї був єдиний брат… Андрійко… Мій дядько. Як тільки я почав дещо розуміти, мама розповіла, що брат її загинув на війні. Було йому всього вісімнадцять — і я услід за мамою називав його просто Андрійком.

У неї був єдиний чоловік. Мій батько… Він теж воював. Але повернувся додому.

— Повернувся, щоб попрощатися, — казала мама.

На фронті батька засипало землею. Його було сильно контужено. Відкопали… Але контузія лишилася в ньому — і через тринадцять років знову засипала землею. Вже назавжди.

— Ненавиджу війну! — казала мама.

Слово «ненавиджу» в її устах звучало так дивно, що я кожного разу здригався.

Маму в нашому будинку називали добрим генієм.

«Ніна Василівна — наш добрий геній!» — вигукували сусіди з різних квартир. І тільки сусід на прізвище Гнєдков, який жив прямо під нами, зустрівши маму, починав старанно повчати її.

— Не вбивайтеся, Ніно Василівно. Не оцінять! Повірте: кожен судитиме про вас не по тому, що ви зробили для інших, а по тому, що зробили для нього. Персонально. Змінити людство — нам не по силі.

Голос у Гнєдкова був украдливий, в'їдливий. Він довірливо заглядав у очі, особливо коли говорив про все людство, яке не влаштовувало і дратувало його.

Кожною своєю фразою Гнєдков ніби відкривав тільки йому одному відомі істини. Вигляд у нього був поблажливо-жалісливий: він жалів навколишніх за те, що вони потонули у довірливих оманах.

… Незадовго до війни батько і Андрійко натрапили один на одного.

— У прямому значенні! — пояснила мені мама. — Це було на катку.

Потім Андрійко привів батька у наш дім і познайомив зі своєю сестрою, тобто моєю майбутньою мамою. А якби вони не зітнулися на катку? Я міг би й не народитися? Жахливо подумати!

Чому мене прозвали Горністом?

Цього я не можу сказати, доки не дійду до однієї історії, яка сама все пояснить: скромність прикрашає людину. Хоч, як сказала мені вчителька Катерина Іллівна, з якою ви познайомитесь трохи далі, «скромність не живе наодинці». Вона пояснила:

— Коли ми говоримо, що людина скромна, треба в думці домислювати «але»: відважна, але скромна; талановита, але скромна… Однак сказати «скромна, але скромна» — не можна. Чого скромничати, коли не маєш інших достоїнств?

Про Катерину Іллівну я б сказав: розумна, але скромна; чесна, але скромна; просто чудова, але скромна… Ну й таке інше! Ви самі переконаєтеся. Вона перша прозвала мене Горністом. А потім переіменувала на Сигнальника. Чому? І про це ви довідаєтесь, як кажуть, у свій час.

Розповідатиму по порядку, щоб не збитися. Тим паче що все це було вже давно.

Моя мама — педіатр. Простіше кажучи, дитячий лікар. Але діти нашого будинку до неї за порадами не зверталися: в юну пору людина відчуває себе безсмертною і не думає про хвороби. Дорослі ж не давали мамі проходу: усі знали, що, доглядаючи хворого чоловіка, тобто мого тата, мама оволоділа всіма медичними спеціальностями.

— Ваша квартира нагадує процедурний кабінет: робите уколи, міряєте тиск, — дорікав мамі Гнєдков, який жив під нами. — Коли б я був вашим чоловіком, то я б цього не допустив!

Я радів, що Гнєдков ніколи не міг стати маминим чоловіком.

Але про всяк випадок попередив:

— Не думай, що він піклується про тебе: погані люди не можуть любити хороших.

— Але, на жаль, хороші інколи люблять поганих, — зітхнувши, відповіла вона. — Це трапляється.

Тиск