Анатоль Франс - Бацила карбоната

з особливою любов’ю, я думав та працював. Ви знаєте, що я тямлю мови: єврейську, арабську та перську, ще й кільки наріччів Індії. Ви знаєте також, що я перевіз сюди багату бібліотеку з стародавніх рукописів. Я глибоко закопався у вивчення мов та легенд старого Сходу. Бог поможе, щоб ся велика праця не була марною. Я тільки оце скінчив свою книгу «Про початок світу», що реставрує та підтримує Святе письмо, про яке нечестива наука вже була певна, що його зруйнує. Арі, Бог милосердний призволив помирити віру з наукою. Щоб досягти цього, я положив в основу таку думку. Біблія, натхненна святим духом, говорить нам тільки правду, але вона не говорить усієї правди. Та й як вона могла б обхопити всю правду, коли в неї єдина мета: познайомити нас із тим, що неминуче треба знати для вічного спасіння душі. За цією великою метою ніщо для неї не існує. Її план такий саме простий, як і величний. Вона оповідає історію занепаду людського та покути. Це божественна історія людини. Виложена вона повно, але й обмежено. Вона не торкається нічого такого, що могло б спокусити порожню цікавість. Не треба, щоб нечестива наука мала змогу тріумфувати з приводу мовчання божого. Час сказати: «Ні, Біблія не одурила нас, бо вона тільки не все сказала». Ось та правда, яку я виголошую. За поміччю геології, доісторичної археології, східних космогоній, пам’ятників сумерійських, легенд халдейських та вавилонських, а також старих легенд, що збереглися в Талмуді, я констатував існування передадамитів, про яких натхненний автор Буття не говорить нічого з тієї простої причини, що їхнє існування не торкається спасіння душі Адамових дітей. Навіть більше: пильні досліди над першими розділами Буття довели мені, що було два сотворіння світу, одно за одним, розділених цілими віками, з яких останнє це тільки акт сотворіння землі Адамові та його потомкам…

Він спинився на хвилинку і говорив далі низьким голосом з побожною повагою.

— Я, Марціял Сафрак, недостойний пастир, доктор теології, що як дитина підлягаю авторитетові нашої святої матері-церкви, — я глибоко переконаний і запевняю з дозволу найсвятішого папи та його собору, що Адам, сотворений в Божий образ і подобу, мав двох жінок і з їх Єва — друга.

Ці дивні речі потроху заставляли мене забувати про себе і збуджували в мене цікавість. Я був трохи розчарований, коли отець Сафрак, спершися на стіл, сказав:

— Одначе, досить про це. Може, ви колись прочитаєте мою книжку, і вона вам це вияснить. Я повинен був, з обов’язку слухатися, послати цю працю Найсвятішому і просити в його благословення. Мій рукопис тепер у єпископстві, і я щохвилини дожидаю відповіді, — і вона, думаю, буде прихильна. Дитино моя, покуштуйте цих грибів з нашого лісу та вина, що виростає з нашої землі, і скажіть, хіба цей край не друга обітована земля й хіба перша не була тільки прообразом її та вістуном?

З цього часу розмова стала більше інтимною і торкалася наших спільних згадок.

— Еге, дитино моя, ви були моїм улюбленим учнем, — сказав мені отець Сафрак. — Господь дозволяє давати перевагу, коли це справедливо. Я відразу побачив у вас те, що робило вас гарною людиною та християнином. Це не значить, що ви не мали великих вад. Ви були непостійні, хитливі, дуже легко помилялися. Пристрасті, поки що непомітні, зростали у вас у душі. Я любив вас за повсякчасні ваші турботи, як любив другого свого учня за цілком протилежні риси. Я поважав Поля Ерві за тверду непохитність його розуму та серця.

Почувши це ім’я, я почервонів, зблід, ледве здержався, щоб не крикнути, і як хотів відповісти — я не міг говорити. О. Сафрак, здається, не помітив нічого.

— Коли не помиляюся, це був ваш найкращий приятель, — додав він. — Ви й потім так саме товаришували з ним, — правда? Я знаю, що він вибрав дипломатичну кар’єру і що йому пророковано блискучу будущину. Я бажав би, щоб його згодом покликано до папського престолу. Ви маєте в йому вірного та щирого друга.

— Батьку мій, — через силу відповів я. — Завтра я розкажу вам про Поля Ерві і ще про одну людину.

Отець Сафрак стиснув мені руку. Ми розійшлися, і я пішов у ту світлицю, що була про мене приготована. Як я заснув на ліжкові, що пахло лавандою, мені приснилося, що я ще дитина і, стоячи навколішках у каплиці в коледжі, любую білих ясних жінок, що стоять на криласі; коли це відразу голос із хмари заговорив наді мною: «Арі, ти думаєш, що любиш їх у Бозі, але справді ти Бога любиш у їх».

Прокинувшися вранці, я побачив біля свого ліжка отця Сафрака.

— Арі, — сказав він мені, — ходіть слухати службу божу, що я правитиму на честь вашого приїзду. Після причастя я могтиму вислухати те, що ви хотіли мені сказати.

Невеличку церкву в Артизі збудовано було в романському стилі, бо в ХІІ-му в. він ще панував у Аквитанії. Її реставровано двадцять тому років і прибудовано до неї дзвіницю, якої не було в попередньому плані. Але вона була вбога і через те зосталася такою саме простенькою, як і попереду була. Я силкувався по змозі прислухатися до тих молитов, що промовляв священик, а після служби ми вкупі вернулися додому. Поснідавши хлібом та молоком, ми перейшли в світлицю о. Сафрака.

Присунувши стілець до каміну, над яким висіло розп’яття, він попросив мене сідати і, сівши поруч мене, показав мені, щоб я починав. На дворі йшов сніг. Я почав так:

— Десять тому років минуло, мій батьку, як я, вийшовши з-під вашого впливу, вступив у життя. Віра моя зосталася в мене, але чистота, на жаль, ні. Але я не буду втомляти вас оповіданнями про моє життя, — ви знаєте його, — ви мій духовний пастир, єдиний суддя моєму сумлінню. А до того ж я хочу швидше перейти до тієї події, що відмінила все моє життя. Торік моя сім’я постановила мене одружити, і я охоче на це згодився. Дівчина, що повинна була моєю жінкою стати, мала всі ті гарні риси, які звичайно батьки вишукують. До того ж вона була гарна з себе й подобалася мені,