Анатоль Франс - Бацила карбоната

До збірника увійшли науково-фантастичний роман В. Владка «Сивий капітан», фантастичні оповідання М. Дашкієва, А. Франса, З. Богуша.

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Іванові Псішарі

З французької переклала Н. Грінченко

Я виїхав з Парижу звечора і всю довгу німу ніч зимню мені довелося пробути в куточку в вагоні. Шість нудних годин довелося мені дожидати на станції X., і тільки по обіді я знайшов селянського воза, що повинен був одвезти мене до Артизу. З обох боків над дорогою знімалися невисокі шпилі, і рівнина, що я колись бачив, як вона всміхалася гарячому сонцеві, тепер була накрита білою сніговою габою, на якій де-не-де чорніла покручена виноградна лоза. Мій візник злегка підганяв свою шкапу, і ми їхали, обхоплені безмежною тишею, яку тільки інколи пронизували птахи своїми жалібними криками. Безмірний сум обгортав мене, і я шепотів у душі молитву: «Боже мій, милосердний Боже, рятуй мене від розпачу й не дай мені зробити після стількох гріхів ще останній непрощенний гріх?» І я побачив, як червоне матове сонце скотилося до обрія наче кривава жертва і, згадавши священну жертву на Голгофі, я почув, як у мене в душі з’явилася надія. Сніг іще деякий час скрипів під колесами. Нарешті візник показав мені батогом Артизьку дзвіницю, що знімалася як тінь у червоній млі.

— Ага, — сказав він мені, — ви встанете коло панотцевого будинку. Ви знаєте тутешнього панотця?

— Я знаю його змалку. Це мій учитель.

— Чи він дуже вчений?

— Отець Сафрак, братіку, такий саме вчений, як і святого життя.

— Еге, кажуть… Але кажуть і щось инше.

— Що ж кажуть?

— Нехай говорять, що хочуть, а мені яке діло…

— Але що ж таке?

— Та єсть такі люде, що вірять, ніби батюшка чарівник та що він насилає чари.

— Ото дурниця!

— Я, пане, не кажу нічого. Але, коли о. Сафрак не чарівник і не вміє ворожити, — нащо ж він тоди книжки читає?

Віз зупинився перед будинком священика.

Я заплатив цьому дурному хлопцеві й пішов за наймичкою, а вона привела мене в їдальню, де вже було поготовано вечеряти. О. Сафрак дуже відмінився за ті три роки, що я його не бачив. Його велика постать зігнулася. Він надзвичайно схуд; двоє проникливих очей блищало на худому обличчі. Ніс наче побільшав і звис над стиснутими губами. Я кинувся йому в обійми і скрикнув, ридаючи:

— Батьку мій, тату мій! Я прийшов до вас, бо согрішив. Батьку мій, мій старий учителю, о ви, чиї глибокі таємничі знання лякали мій розум, і чиє батьківське серце заспокоювало мою душу, — ваш син над безоднею! О мій єдиний друже, обрятуйте мене, просвітіть мене, о мій єдиний світе!

Він обняв мене й усміхнувся з тією особливою добрістю, яку виявляв до мене ще за моєї ранньої молодости, і одступив на один ступінь, наче на те, щоб краще на мене роздивитися.

— Господь з нами, — сказав він, вітаючи мене так, як вітали в їхньому краї, бо о. Сафрак народився на березі Гаронни, в краю тих славетних вин, що здавалися мені емблемою його великодушної та запашної душі.

Після блискучого професорування на кафедрі філософії в Бордо, Пуатьє та в Парижу, він випросив собі, як ласку, цю вбогу парахвію в тому краї, де народився й де хотів умерти. Вже шість років, як він став священиком в Артизі, сіючи з того часу в цьому глухому селі покірливу побожність та найвищу науку.

— Господь з нами, моя дитино! — сказав він ще раз. — Ваш лист, у якому ви перестерігали, що приїдете, дуже зворушив мене. Так ви справді не забули свого старого вчителя?

Я хотів кинутися йому до ніг, все ще лепечучи: «Рятуйте мене! Рятуйте!», але він спинив мене ласкавим, та в той же час і зважливим рухом.

— Арі, — сказав він мені, — завтра ви розкажете мені все, що маєте розказати. А тепер насамперед нагрійтеся. Потім ми повечеряємо, бо ви напевне і змерзли, й голодні.

Наймичка поставила на стіл миску з юшкою, з якої знімалася вгору пахуща пара. Це була стара жінка; на волосся вона накинула чорну хустку, а на її поморщеному обличчі дивно єдналися колишня краса з бридкою старістю. Я був дуже стурбований, але спокій святої оселі, виноградна лоза, що весело тріщала в грубі, біла скатертина, вино в склянках, гарячі страви — потроху сповняли спокоєм мою душу. Вечеряючи, я за малим не забув, що прийшов до цієї оселі, щоб проміняти мої гіркі муки на благодатну росу каяття. О. Сафрак нагадав давні часи, коли нас єднав коледж, де він читав виклади філософії.

— Арі, — сказав він мені, — ви були моїм найкращим учнем. Ваш бистрий розум завжди забігав поперед учителевої думки. За це я вас одразу полюбив. Я люблю у християнина сміливість. Віра не повинна бути боязкою, бо безвір’я без краю зважливе. Церква тепер має тільки ягнят, а їй треба левів. Хто верне нам отців церкви та вчених, що обхоплювали своїм поглядом усі науки? Правда така саме, як сонце. Треба мати орлине око, щоб на неї дивитися.

— О, отче Сафраку! Ви всі питання розглядали цим сміливим поглядом, який ніщо не могло засліпити. Я пам’ятаю, як ваші погляди лякали навіть тих ваших друзів, що схилялися перед святістю вашого життя. Ви не боялися нічого нового. Так, наприклад, ви думали, що єсть багато світів, на яких живуть живі істоти.

Очі в його заблищали.

— Що скажуть покірні духом, коли прочитають мою книжку? Під цим чудовим небом, Арі, в цьому краї, що Бог сотворив