Антон Чехов - Аґрус

й теплі туфлі, сиділи в кріслах, а сам Альохін, умитий, причесаний, в новому сюртуку, ходив по вітальні, видимо, з насолодою відчуваючи тепло, чистоту, сухе вбрання, легке взуття, і коли вродлива Пелагея, безшумно ступаючи по килиму і лагідно усміхаючись, подавала на підносі чай з варенням, тільки тоді Іван Іванович став розповідати, і здавалось, що його слухали не самі лише Буркін та Альохін, але також старі і молоді дами та військові, які спокійно й суворо дивилися з золотих рам.

— Нас два брати,— почав він,— я, Іван Іванович, і другий — Миколай Іванович, років на два молодший. Я пішов по науковій лінії, став ветеринаром, а Миколай уже з дев'ятнадцяти років сидів у казенній палаті. Наш батько Чимша-Гімалайський був із кантоністів, але, вислуживши офіцерський чин, залишив нам потомствене дворянство і маєточок. Після його смерті маєточок у нас відсудили за борги, але, хоч би як там було, дитинство ми провели в селі, на волі. Ми, так само як селянські діти, дні і ночі проводили в полі, в лісі, пасли коней, дерли лико, ловили рибу тощо... А ви знаєте, хто хоч раз у житті піймав йоржа або бачив восени перелітних дроздів, як вони в ясні прохолодні дні літають зграями над селом, той уже не міський житель, і його до самої смерті тягтиме на волю. Мій брат нудився в казенній палаті. Літа минали, а він все сидів на одному місці, писав все ті самі папери і думав все про одне й те саме, як би його в село. І ця нудьга в нього мало-помалу вилилась у певне бажання, у мрію купити собі маленьку садибку де-небудь на березі річки або озера.

Він був доброю, лагідною людиною, я любив його, але цьому бажанню замкнути себе на все життя у власну садибу я ніколи не співчував. Кажуть, що людині потрібно тільки три аршини землі. Але ж три аршини потрібні трупові, а не людині. І кажуть також тепер, що, коли наша інтелігенція має потяг до землі і поривається до садиби, то це добре. Але ж ці садиби — ті самі три аршини землі. Іти з міста, від боротьби, від житейського шуму, іти і ховатися в себе в садибі — це не життя, це егоїзм, лінощі, це своєрідне чернецтво, але чернецтво без подвигу. Людині потрібні не три аршини землі, не садиба, а вся земна куля, вся природа, де на просторі вона могла б виявити всі властивості і особливості свого вільного духу.

Брат мій, Миколай, сидячи в себе в канцелярії, мріяв про те, як він буде їсти свої власні щі, від яких так смачно пахне на все подвір'я, їсти на зеленій травиці, спати на сонечку, сидіти цілими годинами за ворітьми на лавці і дивитися на поле і ліс. Сільськогосподарські книжки і різні оті поради в календарях були для нього радістю, любимою духовною поживою; він любив читати і газети, але читав у них самі лише об'яви про те, що продаються стільки-то десятин орної землі та луки з садибою, річкою, садом, млином, з проточними ставками. І уявлялися йому стежечки в саду, квіти, фрукти, шпаківні, карасі в ставках і, знаєте, вся така штука. Оці уявлювані картини були різні, залежно від об'яв, які траплялися йому, але чомусь в кожній із них неодмінно був агрус. Жодної садиби, жодного поетичного закутка він не міг собі уявити без того, щоб там не було агрусу.

— Сільське життя має свої вигоди,— говорив він, бувало.— Сидиш на балконі, п'єш чай, а на ставку твої качечки плавають, пахне так хороше і... І агрус росте.

Він креслив план свого маєтку і щоразу в нього на плані виходило одне й те саме: a) панський будинок, b) людська, c) город, d) агрус. Жив він скупо; недоїдав, недопивав, одягався бозна-як, наче жебрак, і все заощаджував і клав у банк. Страшенно жадував. Мені було боляче дивитися на нього, і я дещо давав йому і посилав на свята, але він і це ховав. Уже коли захопилася людина ідеєю, то нічого не поробиш.

Літа минали, перевели його в іншу губернію, минуло йому вже сорок років, а він усе читав об'яви в газетах і відкладав гроші. Потім, чую, оженився. Все з тією ж метою, щоб купити собі садибу з агрусом, він одружився з старою, некрасивою вдовою без всякого почуття, а тільки тому, що в неї водились грошенята. Він і з нею теж жив скупо, держав її впроголодь, а гроші її поклав у банк на своє ім'я. Раніше вона була за поштмейстером і звикла в нього до пирогів та до наливок, а у другого чоловіка і хліба чорного не бачила вдосталь; стала чахнути від такого життя, та років через три взяла й віддала богу душу. І, звичайно, брат мій жодної хвилини не подумав, що він винен у її смерті. Гроші, як горілка, роблять людину диваком. У нас у місті помирав купець. Перед смертю наказав подати собі тарілку меду і з'їв усі свої гроші і виграшні білети разом з медом, щоб нікому не дісталось. Якось на вокзалі я оглядав гурти, і в цей час один баришник попав під локомотив, і йому одрізало ногу. Несемо ми його в приймальну палату, кров ллє — страшне діло, а він усе просить, щоб ногу його відшукали, і все непокоїться: в чоботі на одрізаній нозі двадцять карбованців, як би не пропали.

— Це ви вже із іншої опери,— сказав Буркін.

— Коли померла жінка,— продовжував Іван Іванович, подумавши з півхвилини,— брат мій став наглядати собі маєток. Звичайно, хоч п'ять років наглядай, але все ж таки, кінець кінцем, помилишся і купиш зовсім не те, про що мріяв. Брат Миколай через комісіонера, з переводом боргу, купив сто дванадцять десятин з панським будинком, з людською, з парком, але ні фруктового саду, ні агрусу, ані ставків з качечками; була річка, але вода в ній на колір як кава, бо по один бік маєтку цегельня, а по другий — костопальний завод. Та мій Миколай Іванович мало