Антон Чехов - Аґрус

«Аґрус» — оповідання Антона Павловича Чехова, опубліковане в журналі «Російська думка» у 1898 році.

Ще з раннього ранку все небо облягли дощові хмари: було тихо, не жарко і скучно, як буває в сірі, похмурі дні, коли над полем давно вже нависли хмари, ждеш дощу, а його нема. Ветеринарний лікар Іван Іванович та вчитель гімназії Буркін уже стомились іти, і поле здавалося їм безкраїм. Далеко спереду ледь було видно вітряки села Мироносицького, праворуч тягся і потім зникав далеко за селом ряд пагорбів, і обидва вони знали, що це берег ріки, там луки, зелені вербп, садиби, і коли стати на один з пагорбів, то звідти видно таке ж величезпе поле, телеграф ї поїзд, здалеку схожий на повзучу гусеницю, а в ясну погоду звідти буває видно навіть місто. Тепер, у тиху погоду, коли вся природа здавалася лагідною і задумливою, Іван Іванович та Буркін були сповнені любов'ю до цього поля, і обидва думали про те, яка велика, яка чудова ця країна.

— Минулого разу, коли ми були в сараї у старости Прокопія,— сказав Буркін,— ви збирались розповісти якусь історію.

— Так, я хотів тоді розповісти про свого брата.

Іван Іванович спроквола зітхнув і закурив люлечку, щоб почати розповідь, але саме в цей час пішов дощ. І хвилин через п'ять лив уже рясний дощ, обложний, і важко було передбачити, коли він перестане. Іван Іванович та Буркін спинились в роздумі; собаки, вже мокрі, стояли, підібгавши хвости, і дивились на них зворушливо.

— Нам треба сховатися куди-небудь,— сказав Буркін.— Ходімо до Альохіна. Тут близько.

— Ходімо.

Вони звернули вбік і йшли все по стерні, то прямо, то забираючи праворуч, доки не вийшли на дорогу. Незабаром показалися тополі, сад, потім червоні дахи комор; заблискотіла ріка, і відкрився вид на широке плесо з млином і білою купальнею. Це було Соф'їно, де жив Альохін.

Млин працював, заглушаючи шум дощу; гребля двигтіла. Тут коло возів стояли мокрі коні, похнюпивши голови, і ходили люди, понапинавши на голови мішки. Було вогко, брудно, незатишно, і вид у плеса був холодний, злий. Івана Івановича та Буркіна пройняло вже відчуття мокроти, нечистоти, незручності в усьому тілі, ноги обважніли від грязюки, і коли, пройшовши греблю, вони піднімались до панських комор, то мовчали, ніби сердились один на одного.

В одній з комор шуміла віялка; двері були відчинені, і з них шугала курява. На порозі стояв сам Альохін, чоловік років сорока, високий, огрядний, з довгим волоссям, схожий більше на професора чи художника, ніж на поміщика. На ньому була біла, давно не прана сорочка з мотузяним пояском, замість брюк кальсони, і на чоботях теж налипли грязь і солома. Ніс і очі були чорні від пилюки. Він впізнав Івана Івановича та Буркіна і, як видно, дуже зрадів.

— Прошу, панове, до господи,— сказав він, усміхаючись.— Я зараз, одну хвилиночку.

Будинок був великий, двоповерховий. Альохін жив унизу, в двох кімнатах зі склепінням і з маленькими вікнами, де колись жили прикажчики; тут була обстановка проста, і пахло житнім хлібом, дешевою горілкою і збруєю. А нагорі, в парадних кімнатах, він бував рідко, тільки коли приїздили гості. Івана Івановича та Буркіна зустріла в домі покоївка, молода жінка, така вродлива, що вони обидва разом зупинились і глянули один на одного.

— Ви не можете собі уявити, який я радий бачити вас, панове,— говорив Альохін, входячи за ними до передпокою.— От не чекав! Пелагеє,— звернувся він до покоївки,— дайте гостям переодягнутись у що-небудь. Та, до речі, і я теж переодягнусь. Тільки треба спочатку піти помитись, а то я, здається, з весни не мився. Чи не хочете, панове, піти в купальню, а тут тим часом приготують.

Вродлива Пелагея, така делікатна і на вигляд така лагідна, принесла простирадла і мило, і Альохін з гістьми пішов до купальні.

— Еге ж, давно я вже не мився,— говорив він, роздягаючись.— Купальня у мене, як бачите, хороша, батько ще будував, але митися якось все ніколи.

Він сів на приступці і намилив своє довге волосся і шию, і вода навколо нього стала коричневою.

— Так, признаюся...— промовив Іван Іванович, значущо дивлячись на його голову.

— Давно я вже не мився...— повторив Альохін конфузливо і ще раз намилився, і вода біля нього стала темно-синьою, як чорнило.

Іван Іванович вийшов з купальні, кинувся у воду з шумом і поплив під дощем, широко змахуючи руками, і від нього йшли хвилі, і на хвилях похитувалися білі лілії; він доплив до самої середини плеса і пірнув, і через хвилину показався на другому місці, і поплив далі, і все пірнав, намагаючись дістати дна.

— Ах, боже мій...— повторював він з насолодою..— Ах, боже мій...

Доплив до млина, про щось поговорив там з мужиками, і повернув назад, і на середині плеса ліг, підставляючи своє обличчя під дощ. Буркін і Альохін уже одяглись і зібрались іти, а він усе плавав та пірнав.

— Ах, боже мій...— говорив він.— Ах, господи помилуй.

— Та годі вам! — крикнув йому Буркін.

Вернулись в дім. І тільки коли у великій вітальні, нагорі, засвітили лампу, і Буркін та Іван Іванович, одягнуті в шовкові халати