Анатолій Соломко - Корсетна майстерня пані Марії

— От тобі і щастя усміхнулося! — докірливо стенула плечима Марія. — Чи варто було лізти?

— Нічого, Марійко, ми з ними ще поквитаємось! Чи, може, не те я кажу! — витер спітніле чоло.

Якийсь час вони знічев’я тинялися по гамірливій площі, слухали просторікування настирливих ворожок та хіромантів, що попримощувалися зі своїм нехитрим причандаллям де тільки могли; прокаталися на чорній незграбній таратайці, котра то зупинялася, то шарпалась, мало не наїжджаючи на людей; пили зельтерську воду, їли морозиво і тільки десь опівдні, вирвавшись з натовпу, пішли по довгій Дворянській вулиці. Здається, сьогодні всі місцеві тузи заполонили її — одягнені в святкове, набундючено крокували зі своїми неприступними дружинами, які, не звертаючи ні на кого уваги, статечно й гордо пропливали мимо, хизуючись своїми дорогоцінними прикрасами.

Над містом гули великі й малі дзвони кафедрального собору, біля якого товпився народ. Богомольці хрестилися, задираючи голови до позолочених бань, і зникали за масивними соборними дверима.

Коли юнак з дівчиною підійшли до храму, служба вже закінчилась. Два ченці, підтримуючи під руки здоровенного гладкого архієпископа, неквапливо підвели його до довгої, схожої на відчинену скриню чорної карети, обережно всадовили і, задкуючи в поклоні, пішли. Шовкова ряса, срібний хрест на грудях, в петельці коміра — другий, невеликий, що свідчив про захист архієпископом дисертації і про присвоєння йому звання магістра богословських наук, червона стрічка ордена Володимира приковували погляди богомільних фанатиків. Хоч кінчиком пальця доторкнутися до божого намісника на цій грішній землі — і то радість, адже ще з дитячих літ їм втокмачували про чудодійну силу його преосвященства, та хіба протовпишся… За владикою в супроводі переодягнутих жандармів та поліцейських з собору вийшов губернатор. Побрязкуючи орденами та медалями на випнутих широких грудях, його превосходительство, притримуючи позолочений ефес шаблі, широким кроком рушив до карети. Високий, худорлявий, із ледь помітними павутинками сивини на скронях і маленьким темно-жовтавим обличчям, він, знявши кашкета і шанобливо схилившись, припав до руки архієпископа. Охоронники тим часом безцеремонно розігнали натовп, і четверик коней потяг карету його преосвященства. А губернатор сів у фаетон і в оточенні кінної поліції покотив до свого палацу: туди вже з’їжджалися запрошені високопоставлені гості, щоб достойно відсвяткувати дев’яту річницю царської коронації.

Саме в той день Андрій Русанов, член підпільного комітету соціал-демократичної робітничої партії, за завданням керівництва і зустрівся з Марією Шульгіною, яка більше трьох місяців була в глибокому підпіллі. Її корсетна майстерня за цей час зажила в Курську гучної слави: міські модниці належно оцінили неперевершену майстерність вельмишановної пані Марії. Майже всі місцеві знали її в обличчя, і зустрітися з нею, не викликавши зайвої цікавості, було непросто.

Андрій з Марією звернули в тихий, чисто підметений провулок, в якому мешкала Шульгіна, і враз зупинилися — десь недалеко грали на скрипці. Прислухалися і поволі рушили на звуки. В ошатному цегляному будиночку, що стояв між фруктовими деревами, побачили відчинене вікно. Мелодія линула звідти — ніжна, задушевна, вона навіювала мрійливий настрій. Постояли хвилину-другу, насолоджуючись чарівними звуками, й рушили далі. Скоро опинилися перед масивними зеленими ворітьми, на яких тьмяною позолотою виблискував імператорський орел з розпростертими крилами, а під ним на всю ширину воріт сяяла білою фарбою вивіска: «Корсетна майстерня Марії Шульгіної». В глибині — невеликий двоповерховий будиночок, та з вулиці за квітами і буйною зеленню його не було видно.

— Мабуть, щирої душі твої господарі — роздумував юнак.

— Не скаржусь. То зайдемо?

Хлопець ствердно кивнув, пропускаючи дівчину поперед себе в хвіртку.

Увійшли до невеликої затишної кімнати, що служила кабінетом і приймальнею для замовниць. Веселий і безтурботний вигляд Марії відразу змінився.

— Щось лихе трапилось? — кинула на стіл капелюшок. У її великих волошкових очах заіскрилась тривога.

— Поки що нічого не трапилось… Красива ти, Машенько… — тихо мовив Андрій.

— Чи не для того домагався зустрічі зі мною, щоб сказати, що я красива? — розсердилась.

— Не гнівайся, ради бога, поки що все гаразд. Мене послали, щоб передати тобі термінове доручення.

Вона полегшено зітхнула.

— Пробач, будь ласка…

Марія четвертий місяць шила для дружин високопоставлених осіб корсети, слухала міські плітки, регулярно відвідувала театр — справжній тобі курорт. Ні зв’язку з комітетом, ні роботи. В Одесі було дуже небезпечно, того й дивись, не сьогодні-завтра провал, арешт, але там вона працювала в ім’я щасливого прийдешнього! А тут…

Андрій, ніби читаючи її думки, тихо проказав:

— Ти сама добре знаєш, що для нас Курськ — просто чудова знахідка. Ми підтримуємо зв’язки з комітетами РСДРП деяких промислових міст. Сюди без перешкод приїздять наші зв’язківці. Та й кому на думку спаде, що тут, у губернському місті, діють соціал-демократи… Товариші з комітету знають про твою нелегку роботу в Одесі. Отож і не випадково саме тут дали тобі змогу відпочити, тримали тебе як резерв. А тепер ти потрібна в іншому місці. За який час зможеш ліквідувати свій заклад?

— Що? — розгубилася, хоч і чекала цього довго. — За тиждень, — подумавши, сказала твердо.

— А за два-три дні не зможеш?

— Що ти, Андрію!

— Треба терміново, Марійко, бо партія посилає тебе в Київ для налагодження і організації роботи підпільної друкарні. Становище там невтішне, за останні роки поліція знищила дві друкарні, арештувала багато товаришів.

Андрій говорив гарячково, наче боявся, що його можуть перебити, не дослухавши. Становище в київських товаришів дійсно було кепське. Після Другого з’їзду партії меншовики, мобілізуючи сили, намагаються витіснити з комітету Шліхтера. Його вже не повідомляють про засідання комітету, приховують явки. Бачачи безплідність і неможливість дальшої роботи в таких умовах, Шліхтер не міг нести відповідальність за опортуністичний курс меншовицького комітету, Шліхтер змушений покинути його. Вийшов з комітету і Вакар. Проте київські більшовики не склали зброї — за завданням Леніна вони створюють в лютому 1905 року окрему від комітету більшовицьку групу «Вперед». Налагоджують випуск листівок, підтримують тісний зв’язок з женевською газетою «Вперед», виданням якої керує Володимир Ілліч, організовують політичний страйк залізничників. В страйковий комітет одностайно обирають Гліба