Анатолій Соломко - Корсетна майстерня пані Марії

У повісті українського радянського журналіста розповідається про героїчну боротьбу київських більшовиків-підпільників у буремний 1905 рік.

У повісті українського радянського журналіста розповідається про героїчну боротьбу київських більшовиків-підполіциків у бурхливий 1905 рік. Мужнім революціонерам активно допомагали їхні діти – відважні юні герої. Спираючись на реальні факти, автор відтворює картину революційного піднесення трудящих мас.

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Для середнього шкільного віку

Художники В. Є. БЕЗП’ЯТОВ та Г. П. ФІЛАТОВ

Рецензент доктор історичних наук П. Л. ВАРГАТЮК

Вітер, що майже всю ніч гуляв вулицями, затих, ані шелесне. Вмите першою весняною грозою, місто посвітлішало і з вдячністю споглядало голубі акварелі неба. Перші поверхи будинків, простора ярмаркова площа ще тонули у ранковій млі, а промені сонця вже торкнулися шпиля кафедрального собору, грали на золотих шоломах божих храмів, на дахах багатих особняків та палаців місцевої знаті. Незважаючи на світанкову пору, святково одягнені городяни сім’ями, гуртами і поодинці квапились на площу, де з нагоди дев’ятої річниці коронації його імператорської величності[1] мали відбутися гуляння. Та й чутки вже давно ширяли серед людей про якийсь таємничий царський подарунок, що його буцімто вручатимуть в цей день.

Андрій і Марія, як і було домовлено раніше, зустрілися недалеко від площі. Привітавшись, весело розмовляли, молоді та вродливі, до пари одне одному. Він — середнього зросту, чорночубий, чорнобривий, в добре випрасуваному білому костюмі, в модних черевиках, вона — кругловида, з відкритим поглядом великих волошкових очей, з високим чолом, одягнена зі смаком: модний широкополий облицьований мереживом капелюшок, довга біла атласна сукня.

Строкатий людський потік уже вирував на широкій ярмарковій площі. Дітлахи, ніби зграя непосидючих горобців, зі сміхом і вереском ганяли за машиною, схожою на велику черепаху. Довга та незграбна, пофарбована в чорний колір, вона нагадувала звичайну карету з дугоподібним білим написом на дверцях і бортах: «Чудо XX віку». За десять копійок її цибатий хазяїн, у чорних рукавицях та банькуватих окулярах на шкіряному кашкеті, возив навколо площі охочих покататись. Машина враз незграбно звернула вбік і зупинилась. Водій-механік обернувся до своїх пасажирів, винувато щось буркнув, нехотя штовхнув дверцята і сердито крутнув заводну ручку. Мотор мовчав. Тоді він випрямився, махнув рукою, мабуть, хотів вилаятись, та саме в ту мить машина заревіла і, бабахнувши вихлопом густого чорно-синього диму, поїхала.

А посеред площі весело крутилася велика барвиста карусель, і на фанерних конях та верблюдах підстрибували, сміючись, хлопці та дівчата. Неподалік маленький дідок з акуратно розчесаною борідкою вузлуватими старечими руками крутив ручку такої ж, як і сам, старої, пошарпаної катеринки. Вона грала одну й ту ж мелодію, а мавпочка виймала з ящика коленому бажаючому цидулки з майбутнім щастям.

Довкола — невеликі, наспіх збиті з дощок, розцяцьковані ятки — наче гриби після дощу. І біля кожної нетерпляче тупцюють жінки та діти, чекаючи царського дарунка. Бід— 4 но одягнена молодиця, притиснувши до грудей маленьку доньку, вийшла з натовпу, поставила її на землю, розірвала полотняний пакетик з царським гербом і витягла звідти два черстві медові пряники та кілька дешевих цукерок. Розчаровано повела поглядом навколо:

— Що ж це таке, люди добрі?! А казали…

— Мамо, дай пряничка-а! — попросило дитя.

Жінка сердито тицьнула дівчинці медовика, і та відразу затихла, та ненадовго, бо ніяк не могла вкусити. Спробувала мати, — де там — і сокирою не врубаєш!

— А-а… щоб він… по-о-давився! — пожбурила медовика на землю.

— От вам і царські подарунки! — іронічно кивнув Андрій на розгнівану молодицю. — Добре руки погріють сьогодні семиар-шинники! Та мене не проведуть, — запевнив Марію.

На високому дерев’яному стовпі висіли блискучі чоботи і чорний костюм. Біля нього, як в’юн у верші, вертівся тонкий довгий купчик і гукав:

— Хто хоче мати чудовий костюм і добротні чоботи? Лише за півкарбованця! Сміливіше, сміливіше — і доля вам усміхнеться!

Андрій легенько торкнувся Маріїного ліктя, квапливо скинув піджак.

— Потримай, будь ласка. А чому б і нам не спробувати? Ми, здається, теж не ликом шиті!

— Для чого це тобі, Андрію? — хотіла його зупинити Марія.

— Не хвилюйся. Просто хочеться провчити цього пройдисвіта. Мені це не вперше — вважай, що костюм з чобітьми наш! Тоді й побачимо, якої заспіває його степенство!

Він підійшов до купчика, примружив очі і підкинув монету.

— Лови!

Той жадібно, двома жменями, на льоту піймав її і поспішно сховав у потаємній кишені чорного піджака. А юнак дід схвальні вигуки та оплески присутніх вже сягав вершини стовпа. Зиркнув з висоти, шукаючи поглядом хитрого купчину: мовляв, що ваше степенство на це скаже? Але того вже не було. Андрій, знявши речі, що по праву стали його власністю, весело зсунувся вниз.

— Ну й поталанило людині!

— Немов з неба щастя звалилося!

— Таки з неба!

— Не кожному щастить! — на радісно збудженого Андрія дивилися з неприхованою заздрістю.

— Поталанило, кажете! — підійшов якийсь чоловік. — І це, по-вашому, чоботи! — він високо підняв їх над головою.

— Та вже ж і не хомути! — зареготав невисокий, худорлявий, рухливий молодик, та, не підтриманий ніким, принишк.

— А ти глянь, макухо! — простяг йому чоботи чоловік.

— Фіють… — розчаровано присвиснув той. — А й справді, браття! — і легко відірвав підошву. — Картон!

— О-о-о, то воно й халяви не кращі! — вигукнув інший. — Дерматинові, щоб я з місця не рушив, дерматинові!

— Хлопці, це ж не сукно — сама гниль! — підстаркуватий дядько усміхнувся якось незвичайно, неприродно і запитально обвів усіх поглядом.

— Туди тобі! Хоч би костюм справжній!

— Роздери його навпіл!

— Де ж той злодій? — обурено загув натовп.

Купчика ніде не було.

— Ну й негідник! Стільки полтиників видурив у людей!

Андрій відчув