Наталія Володимирівна Сняданко - Агатангел

іще й на комплекс Пітера Пена, що стало для Юліана Йосиповича цілковитою несподіванкою, бо досі він вважав себе вільним від будь-яких комплексів, а тим більше від таких банальних. «Краще б я помер учора», – сказав він тоді й пішов на роботу. Він іще довго з жахом згадуватиме той ранок, але треба визнати, відтоді, коли справа доходить до пива після горілки, він встає і мовчки йде додому. Принаймні до вчорашнього вечора це було так, а вчора умовний рефлекс знову підвів, і тепер у нього сильно болить голова і неприємно тхне з рота.

Дітей Неллі напередодні від’їзду завбачливо завезла до бабусі. Юліан Йосипович не міг чітко згадати, до якої саме (його батько був одружений двічі, і тепер обидві його вдови стали близькими подругами й по черзі опікувалися онуками). Але все одно відчував вдячність до дружини. Немає нічого гіршого за дитячий крик, коли ти з бодуна.

Після душу й апетитної яєчні з салом Юліан Йосипович відкоркував приготовану з вечора пляшку пива і сів писати сонет. Останнє свідчило про те, що його похмілля було середньоважким, бо в моменти більш критичні він брався за написання поем, а ранки з мінімальними проявами похмілля спонукали до верлібрової форми. Причому ні поеми, ні верлібри йому так ніколи й не вдавалося закінчити, перші – за браком часу, другі – через відсутність натхнення. Найбільш плідно його творчість розвивалася у жанрі сонетів та віршованих афоризмів. Можливо, так траплялося через те, що середньоважке похмілля, і це не могло не тішити, траплялося у житті Юліана Йосиповича значно частіше, ніж дуже важке, а зовсім легке, на жаль, практично не траплялося.

Пляшка ще не встигла спорожніти й до половини, а на папері акуратними рядками (Юліан Йосипович був палким прихильником каліграфії і не терпів недбальства у справі писання від руки) з’явилося:

НАСЛІДУВАННЯ КЛАСИКА (формально скорочений сонет) у лоно пристрасті заникується страх бомжиха Люся і питущий Славцьо злились в екстазі в парку, прям на лавці що єсть любов, а не звичайний трах та ранок в душі їх посіяв сумнів й примусив розійтись ні в сих ні в тих згадалась недопита пляшка раптом що десь пропала в любощах палких і квітнути б любові їхній досі якби знаття що пляшку спиздив Руслан

Пан Незабудко зробив довгий ковток із пляшки й подумав, що було б непогано або зовсім відмовитися від розділових знаків, або розставити їх за правилами. Така думка навідувала його після написання кожного вірша, але щоразу ставало шкода витрачати на це час, і Юліан Йосипович вирішував, що у поезії граматика (чи пунктуація? морока з цими філологічними тонкощами) може бути довільною. Так він вирішив і тепер, після чого поміняв порядок слів у першому рядку другої строфи й уголос продекламував остаточний варіант:

НАСЛІДУВАННЯ КЛАСИКА (формально скорочений сонет) у лоно пристрасті заникується страх (пауза) бомжиха Люся і питущий Славцьо (тривала пауза, ковток із пляшки) злились в екстазі в парку, прям на лавці що єсть любов, а не звичайний трах (посмішка горда, але скромна) та в душі їх посіяв сумнів ранок (задоволене покашлювання) й примусив розійтись ні в сих ні в тих згадалась недопита пляшка раптом що десь пропала в любощах палких (відригування і переможний погляд у дзеркало) і квітнути б любові їхній досі якби знаття що пляшку спиздив (пауза, передостанній ковток із пляшки) Костя

Варто б уточнити, – подумав пан Незабудко, – що Костя був третім, коли купували пляшку, тому частково мав моральне право на такий вчинок. А може, інтрига була складнішою, і він украв пляшку із ревнощів, бо теж хотів Люсю (варіант – Славця?).

Але придумати відповідну строфу головний редактор єдиної, а тому і найкращої щоденної тигиринської газети КРІС-2 не встиг. Задзвонив мобільний. Юліан Йосипович підніс слухавку до вуха і коротко поцікавився:

– На допит? До міліції? Коли?

Послухавши відповідь, кинув:

– О’кей. До зустрічі.

Допив пиво і почав збиратися.

Чому не варто передплачувати щоденних газет

Пані Міля, наша поштарка, не любить свою роботу. Не тоді, коли розповідає моїй сусідці пані Оксані, як чоловік Олі з другого поверху, Петро, побив дружину. І «то не в день зарплати, як завжди», а тому, що «застукав їх на гарячому (ви ж знаєте, Оля з Миколою із сусіднього під’їзду тойвово, і вже навіть один раз це саме, ну, ви розумієте, більше трьох тижнів, але нічого, випила «Постінор», і помогло)». Про стосунки Олі й Петра пані Міля знає все, принаймні все, що може знати про такі речі небезпосередній очевидець. І все це вона знає з абсолютно достовірного джерела. Від акушерки Ліди з третього поверху. А звідки знає про це акушерка, пані Міля тактовно замовчує.

Крім того, поштарка завжди в курсі, хто в будинку планує переїжджати і куди саме, які квартири продаються, скільки коштують, коли там востаннє зроблено ремонт. Критичні характеристики усіх маклерів, які працюють із нерухомістю нашого району, також можна почерпнути у нашої поштарки. І якщо їх таки почерпнути, то ви неминуче прийдете до висновку, що у справах нерухомості найкраще звертатися до самої пані Мілі. З її допомогою кільком нашим сусідам уже вдалося вигідно продати і розміняти квартири. Пані Міля розповідає про це з гордістю, не забуваючи щоразу скрушно позітхати, що працювала б вона маклером, то не животіла б на злиденні поштарські копійки. Але не намагайтеся запитати пані Мілю, чому вона не йде працювати маклером, бо вам доведеться вислухати довгу й обурену тираду про те, що вона не з тих, які наживаються чужим коштом, вона звикла чесно заробляти собі на хліб, уся ця купівля-продажа (саме так, продажа, попри докорінну україномовність пані Мілі і гордість за правдиве галицьке походження, вона часом дозволяє собі такі прикрі помилки. Дається взнаки регулярний перегляд програм російського телебачення), так от, уся ця купівля-продажа не для неї, а крім того, маклери живуть з відсотків, а це справа ненадійна, аж раптом не вдасться нічого продати, чим тоді дітей годувати, а так хоч невеликі гроші, зате регулярно.

Хоча розносити пошту пані Міля не любить.

Щоранку десь між шостою і пів на сьому я маю нагоду відчути на власній шкірі нелюбов пані Мілі до свого фаху. Газету КРІС-2, яку я передплачую, вона вважає за необхідне віддати особисто мені в руки.

– Ваша газета, – говорить вона мені щоразу тоном міліціонера, який віддає права водієві машини, зупиненої для перевірки, після того, як жодних порушень знайти не вдалося. І тепер міліціонер змушений буде відпустити водія без штрафу. Якщо, звичайно, можна розглядати таку ситуацію як типову. Або ж картина більш реальна