Ізідор Григорович Винокуров - Пішки на полюс

Частенько боровся «Фока» з жорстокими штормами, пробивався крізь суцільні крижані поля.

Команда судна і всі учасники експедиції вже зібралися. Чекали на Сєдова. Він мав провести «Фоку» із Соломбалки — околиці Архангельська, де вантажилась експедиція, — до міської пристані, звідки збиралися вирушити в путь.

Швидкими кроками Сєдов піднявся на палубу, привітався з усіма, потім по трапу піднявся на капітанський місток і звично скомандував:

— Віддати носові!

Запрацювала машина. «Фока» здригнувся і повільно рушив уперед, розтинаючи гострим носом жовті води Соломбалки — одного з рукавів повноводної Північної Двіни.

Сєдов сам стояв за рулем, вів «Фоку», вміло маневруючи серед сновигаючих навкруг човнів, звіробійних шхун та інших суденець.

Це була перевірка судна. Навантажений до краю, «Фока» ледве повз, але добре слухався руля. У плаванні серед крижин, коли щохвилини потрібно міняти курс, щоб не вдаритись об кригу, дуже важливо, щоб судно добре слухалось руля.

Пізно ввечері «Фока» пришвартувався на головній міській пристані. Команда пішла відпочивати. А вранці наступного дня всіх розбудили гучні голоси людей, що прийшли на проводи експедиції.

Ті, що зібралися на пристані, причепливо до всього приглядалися, гаряче сперечалися, обговорювали і зовнішній вигляд судна, і його оснастку, і вантажі, міцно прив’язані і розміщені так, щоб їх не змило хвилею.

Одні з сумнівом похитували головами:

— Ні, не дійде наш «Фока» до полюса. Розчавлять його крижини, розсиплеться…

Інші доводили:

— Навіщо таке казати? Адже Георгій Якович писав у газетах, що вони на судні тільки Землі Франца-Йосифа дістануться. Там знайдуть для «Фоки» зручну стоянку, а самі на собаках подадуться до полюса.

— Ну, коли так — інша річ!

Всі бажали успіху експедиції. Всіх об’єднувало почуття великої гордості за російських моряків, що відважно вирушають у невідому дорогу до полюса.

Проводжаючі прибували щохвилини. До полудня вся пристань була вкрита народом. З місцевого собору прийшли священики на чолі з архієреєм. Прибули члени міської думи — «батьки міста», як їх глузливо називали жителі. Приїхав нарешті і віце-губернатор.

О дванадцятій розпочався прощальний молебень. Все відбувалося статечно і святково. Співав хор. На соборній дзвіниці дзвонили дзвони. Їх мідне гудіння далеко розносилось по місту, і зграї наполоханих ворон кружляли над дахами будинків.

Після молебня Сєдов розгорнув папку з паперами. Настала тиша. Твердим голосом, чітко і виразно Георгій Якович зачитав наказ по експедиції.

Насамперед Сєдов висловив подяку всім тим, хто безкорисливо відгукнувся на його заклик спорядити експедицію і цим покласти початок здійсненню великої ідеї Ломоносова.

Георгій Якович перевів подих, витер піт на чолі і читав далі:

— «Сьогодні відпливає перша російська експедиція на Північний полюс. Вперше розгорнеться російський прапор за оволодіння Північним Льодовитим океаном. На мою долю випала велика честь стояти на чолі цієї експедиції. І я переконаний, що ми всі з гордістю в міру своїх сил виконаємо це почесне доручення і цим виправдаємо високе довір’я, покладене на нас, прославимо нашу країну науковими працями про невідоме заполяр’я…»

Потім Сєдов звернувся до всієї команди та учасників експедиції;

— Я прошу вас дружно об’єднатися в розумінні спільного обов’язку, сумлінно працювати, і тоді ми перемогою завершим розпочату нами справу!..

Час наближався до третьої години дня. Почалось прощання.

Першим попрощався віце-губернатор. Він побажав щасливого плавання і досягнення мети. Він говорив холодно і байдуже. Мабуть, не дуже цікавила віце-губернатора доля експедиції. Він одразу сів у коляску, не чекаючи на відплиття судна, і поїхав геть.

За віце-губернатором почали прощатись члени міської думи — найбільші багатії міста.

— Ну ось, Георгію Яковичу, — говорив, простягаючи до Сєдова келих з шампанським, архангельський купець, — спорядились ви у далеку доріженьку… закупили різний теплий одяг, витратились. А на мій розсуд, все це марно! Вирушили б ви на Південний полюс — і в усьому цьому не було б потреби. Адже там південь… тепло. Велика була б економія… Але зробленого не повернеш! Прощавайте, добродію!

П’яненький купець щиро вірив у те, що коли полюс південний, то там тепло. Георгій Якович тільки гірко усміхнувся: за час підготовки експедиції йому не раз доводилось зустрічатись з таким неуцтвом.

Підходили прощатися рідні, друзі і навіть незнайомі люди. Всі зичили успіху експедиції, доброго здоров’я її учасникам.

Військовий оркестр грав марш. Звідусіль чулися привітання, побажання щасливої дороги. Над річкою пролунали гарматні постріли. Всі судна підняли прапори, салютуючи «Фоці», що повільно відчалював од морської пристані. Георгій Якович стояв на верхньому містку. Місто, пристань, натовп народу на березі — все поступово віддалялось, ніби відпливало кудись у далину. Все глухіше, все тихіше долинали з берега вітальні вигуки. Сєдов стояв мовчки і лише зрідка кивав головою. Він прощався з землею, прощався надовго, можливо, назавжди…

У самому гирлі Двіни, на барі[1] — там, де річкові води вже змішувались з водами Білого моря, — «Фока» став на якір. Тут до нього підвели баржу. За ніч з неї перевантажили на судно останнє експедиційне спорядження. А на світанку 28 серпня буксирний пароплавчик повів баржу назад.

Коли баржа і буксир зникли з очей у досвітньому тумані, Сєдов скомандував:

— Віра якір!

Загримів ланцюг. Якір вибрали. «Фока» дав довгий прощальний гудок і повільно рушив на північ.

З-за обрію викотилося сонце. У його променях на легкому вітрі затріпотів корабельний прапор, прапор першої російської експедиції на Північний полюс.