Віктор Іванович Положій - Шабля прибульця

— Ану, ставай, пуцвірку, скажи й ти що-небудь.

Андрій одразу ж зноровив креснути по козаковій шаблі, і вона розлетілася надвоє, навіть без дзенькоту, і супротивник тільки здивовано розглядав уламок у руці.

Більше ніхто не захотів мірятися з Андрієм: хоч там і що — зелений ще. Тільки, вже тихцем, вигострювали шаблі до неможливого. Однак ішли в похід — захопили з собою і хлопця. Мали на оці гниленьку фортецю у понизові Волги, хай подивиться, як колошкають нечистих.

Ходили вони під нічними мурами та стиха лаялись, бо випадало підіймати ґвалт та брати кам’яницю на «гур-ра», а інакше годі було потрапити всередину. Стали порадитися, а Андрій устромив шаблю в мур і відчув, що пронизав його наскрізь; не товстий виявився мур, це було тимчасове укріплення. Вирізав шаблею дірку в стіні, козаки влізли й почали свято.

Мала вже опуститися з неба слава… Повіяв вітер, розігнав сутінки, почервоніли краї темних хмар; звідти вона мала вилетіти, із зеленкуватої ополонки, де на дні ще — зорі.

Вітер дужчав, виросли на човнах зелені вітрила — з дому ж таки привезені, полинули човни втору по Волзі, а товариство сторонилось Андрія, скоса поглядаючи на його шаблю, то ж хлопець тримався земляків.

У Хвилевому Андрія першим привітав піп, сказавши, що, той, треба освятити шаблю, бо, той, усім новачкам треба святити шаблі, якщо вони вже конечно і беззастережно беруться до зброї, аби до скону боротися з поганцями. Урочиста церемонія була, козаки стали півколом оддалік, але на обличчях їхніх лежала не урочистість, а очікування. А в поповій промові все змішалось: і урочистість, і очікування, і стривоженність, бо коли шабля від сатани, треба вигнати з неї нечисту силу…

Вітер зміцнів, приніс клич Степана Разіна, і задонщина помолоділа в битвах. Освячена шабля не втратила своїх якостей, тож владарював нею не сатанинський, а божий дух, і Андрія обрали на сотника з небезпідставною надією, що царевому війську будуть непереливки.

Сотня воювала далеко від основних загонів.

Сотня підіймала народ.

Шабля творила чудо.

Андрій Рубін першим врізався в лави ворожої кінноти, роз’єднував на дві частини, а прогалина всмоктувала товариство. Коні бігали без вершників, приходила перемога, п’янка, як воля. Під командиром царського війська упав кінь, бився тепер офіцер, стоячи на землі; ось залишився сам, і Андрій натрапив на нього.

Впала тиша, сходилися козаки, вели на поводах коней, офіцер чекав, щоб дорого продати життя.

Андрій скочив з коня.

— Чи не зволить пан скласти зброю?

Офіцер осміхнувся, бо питання було зайве. Однині цей клаптик поля, чітко окреслений спішеними козаками, мав стати для одного з них одром.

Вони зійшлися, і офіцер одразу залишився з уламком металу в руках.

— Дайте йому іншу шаблю, — гукнув Андрій до козаків.

 Він ще горів боєм.

— Марна річ. Так ми всі лишимося без шабель.

Андрій зрозумів, одразу прийшла тиша і до нього, і стало все на свої місця.

Офіцер узяв шаблю поміж трупів своїх, Андрій узяв чужу, незвичну.

Потім він бачив, як офіцерові підвели коня, як віддалялися обличчя товаришів, але це вже було потім; як нестерпно запекло під серцем, як його підхопила на крила вічність.

Так загинув на полі честі Андрій Рубін, і в голови йому по праву поклали шаблю прибульця.