Віктор Іванович Положій - Пілот трансгалактичного

Горбач завжди відчував о цій порі, що м’язи не стали звично напруженими, тіло ще зберігає лагідні доторки домашніх речей; думки ніби ще спали десь у затишному куточку мозку. Єдине відбивається у свідомості, єдине і дуже нам усім знайоме, — коли ми вранці, щойно відірвавшись від сну, йдемо на роботу, і світ віддзеркалюється в нашій свідомості лише своєю матеріальною оболонкою — будинок, люди, трамвай, таксі; ніби велетенське голографічне фото, а ми в центрі його.

Отож світ і для нього застиг: з одного боку дубовий гай, а з другого — сосновий бір; уже пройшло чимало років, а бір цей неначе й не виріс. Зрідка в темній зеленавості його з’являлися чітко означені просіки, а біля них щити з просмоленого дерева в умовних позначках, що показували, куди ведуть ці просіки. Там, у глибині лісу, в котеджах з басейнами живуть товариші з ракетодромної обслуги. Пролітали мимо золотаві паралелепіпеди будочок підземних переходів, схожі на заправочні станції, що стоять через кожну сотню кілометрів на трасах Марса, і ночами їхнє світло поширюється на всі боки на кілька кілометрів, і згори це видається тарілками з розплавленою ртуттю, розставленими по прямій лінії; а коли мчиш на всюдиході, світло притягує тебе, вириває з темряви, і ти, коли не зупиняєшся, проскакуєш його за якісь хвилини, відпочиваючи ніби шкірою, а потім знову виштовхує тебе в пітьму, де щомиті можуть знятися тонни піску, і ти в круговерті тільки мріятимеш про золотий паралелепіпед, де можна сидіти в глибокому кріслі, пити каву і слухати, як розбурхана стихія прагне зламати стіни грудьми; і коли за вікном автобуса залишалася чергова будочка підземного переходу, Горбач мимоволі починав очікувати наступної, ще й ще, думки по краплині збирали варіанти прийдешнього, вони шикувалися в запасниках пам’яті, народжувався ритм астронавтського життя; смуга густої підстриженої трави обабіч шляху переходила з зеленого в жовтувате, не тільки тому, що швидкість машини змазувала грань між кольорами, — а просто Горбач звик бачити на чужих планетах саме таку забарвленість — в болотах, пісках, тундрах… І тепер йому хотілося вимкнути систему автоматичного управління і самому взятися за кермо машини, щоб його доля була тільки в його руках.

Назустріч бігла невагома парабола останнього перед ракетодромом шляхопроводу. Той, здавалося, висів у повітрі. Завдяки законам, які не перевірити жодними чуттями. Саме так Горбач уявляв те, що не піддається уяві — кривизну простору. І коли автобус пролітав під плавним розмахом шляхопроводу, в грудях холонуло. Ніхто не здатен побачити ввігнутість простору, хоч кожен іде по ній…

Він відвів погляд від параболи нового шляхопроводу. На висоті доброго десятка метрів перпендикулярно трасі мчав мотоцикліст. Коли трішки примружити очі, здавалося, що мотоцикліст котить краєм неба, овальний місяць фари летить між зорями. Він навмисно відвів погляд від шляхопроводу, щоб мотоцикліст і далі мчав небом; тим часом вони проїхали під бетонним склепінням, зникла й сама спокуса додивитися, враження залишалося назавжди.

…Годинник показував двадцять на дванадцяту, він ще має близько сорока хвилин, ще багато можна подумати на самоті, доки зустрічати гостю. А вже попереду вогні Борисполя, ось уже поворот праворуч, відзначений біло-голубим дороговказом, три шпилі з нержавіючої сталі, виструнчена лісопосадка і в глибині її «вместо каменных истуканов стынет стакан синевы без стакана».

Кілометрів за три від астровокзалу Горбач побачив, як, спираючись на червоний стовп, іде на посадку малогабаритний пасажирський корабель типу «Земля — Сонячна система». Ще не долинав жоден звук. Взявся було вгадувати, звідки прибув корабель, але облишив думки, бо це знову Зело до Землі, до дому, а він уже налаштувався на далеке.

Тому він з більшим задоволенням провів очима вогняний хвіст стартуючого корабля. Хвіст був схожий на повернений вершиною до землі конус. То був звичайний корабель близьких маршрутів, маленький, в’юнкий, призначений для перевезення невеликих груп людей, негроміздких вантажів. На таких кораблях працювали переважно або дуже молоді, або літні пілоти. Перші практикувалися, другі завершували свою льотну кар’єру. Горбач починав на таких кораблях, але не міг уявити, що й він опиниться за пультом отих трудяг, як вийдуть роки; не міг уявити не тому, що це вражало самолюбство-опинитися знову там, де починав, завершити коло, підвести риску, — не тому, що хотілося, як і всім, покинути зорі в зеніті розквіту сил, творчості, досвіду; не тому, що він міг загинути в польоті і взагалі нічого не дочекатися. А не міг уявити тому, що ті параметри простору й часу, в яких доводилося обертатися його трансгалактичному лайнеру, не йшли в жодне порівняння з відстанями в часі приземних маршрутів.

Горбач проводжав поглядом корабель, доки конус реактивних газів не зменшився до розмірів рухомої цятки між скупченням зірок. Поволі опустив очі, не відриваючись від невидимого шляху, яким пройшов корабель. Астровокзал виріс на всю свою величину, автобус повільно підкочував до фасаду. Матово-зелений купол увінчував будівлю. Купол був трохи темніший за сріблясту прозорість стін. Здавалося, що на оформленій в паралелепіпед хмарі туману плаває занурена до половини сфера. Вночі стіни астровокзалу не просвічувались наскрізь і це ще більше підсилювало схожість будівлі з туманом. Горбач згадав, яке дивне почуття він переживав у молодості завжди, коли йшов від автобуса до дверей астровокзалу. Здавалося, що переходить з одного світу в інший, а стіна туману — перегородка між ними. Залишалися за спиною дерева і квітники, подихи повітря, ілюзія неба, і розверзалася перед очима безодня. Згодом це пройшло.

З’явилися інші звички й уподобання.

Горбач заходив до приміщення астровокзалу не через службовий хід — не хотів відокремлювати себе від решти людей, хоч причина була, мабуть, інша: поштовхатися серед незнайомих, збагнути непередавану атмосферу чекання далекої дороги, спорідненості відлітаючих, які бачилися між собою, як правило, перший і останній раз; часто саме ці обличчя спливали в пам’яті десь на дванадцятому небі, бо ти їх бачив останніми на Землі, хоч і мимохідь; і незнайомці ставали рідними й близькими, через них єднався з усім родом, бо завжди уявляєш свій багатомільярдноликий рід саме згадуючи обличчя незнайомих людей.

В матовій стіні туману безшумно виник отвір, і Горбач з нічної тиші потрапив у приглушений водоспад звуків; дзюркотів фонтан, долинала звідкись повільна музика, і над всім витав нерозбірливий хаос розмов. Не полюбляв першого, наземного поверху. Тут оформлювали вантаж, звідси виходили