Роман Росіцький - Лук Нічної Громовиці

швидкості здіймалась у повітря, то тепер уві сні могла злітати лише зусиллям волі.

А якось уночі Інзі наснилася гроза. То була зимова гроза, коли дороги слизькі від ожеледі, а сніг ще не зійшов, хоча став сірим і важким, як хмари над ним. Інга літала у тому шумовинні і ніяк не могла вирватися на чистий простір. Політ крізь хмарну завісу лякав. Дівчинці здавалося, що там, у клубах сірої хмарної вовни ховається щось лихе.

Бабуся снів не коментувала, а лише кепкувала з онуки.

— Гляди, а то доростеш до хмар, — сміялась вона.

— Мені б не завадило, а то мої метр п’ятдесят вісім якось не надихають, — зітхала Інга.

— Тільки не кажи, що ти хочеш бути схожою на тих тичкоподібних моделей.

— Усі хочуть, а я що — гірша? — жартувала Інга, уявляючи довготелесих, вічно голодних дівчисьок, які ходять так, що кожної миті, здається, можуть вивихнути якщо не тазовий суглоб, то принаймні колінну чашечку.

Так Інга і жила у стані напруженого неспокою, навіть не здогадуючись, які дивовижні пригоди чекають на неї у найближчому майбутньому.

А в середині травня почалися грози справжні, а не сновидні. Удень невидимий кухар, що готував хмарні циклони й антициклони, чаклував у небі з юрмищем хмарин, а надвечір його електрична пічка починала іскрити блискавицями. Кухар гуркотів у високості невидимими каструлями, гримав і бурмосився, цідив дощі через великий друшляк, розганяв вітрами кухонний чад, від чого стривожені дерева шуміли і здригалися.

Думка про кухаря, який варив погоду на завтра, Інгу розвеселила, та надовго не затрималася, бо була надто вже дитячою. Тож, розохотившись, дівчинка тепер щовечора придумувала добрих і злих фантастичних істот, які ховаються за грозовими хмарами.

Через грози доводилося раніше лягати спати. Телевізор тихенько дрімав у кутку, від’єднаний від живлення і від антени, а дівчинка зітхала: спокуса увімкнути його була великою, та водночас Інга розуміла, що цей ящик відбирає стільки часу… А коли ж милуватися чистим небом, пташиним співом і квітковими пахощами? А коли ж мріяти?

Саме завдяки грозам Інга знову почала по-справжньому мріяти, як це було колись, до телевізійного полону. Тож нехай живуть грози й блискавиці — провісниці дива!

Розділ 2
Грозовий вихор

Понад дрімотним світом котилася потужна хвиля бадьорої травневої грози. Від обрію до обрію через південно-західний край неба тягнувся хмарний фронт, осяяний спалахами блискавиць.

Інга прислухалася до шелесту дощу за вікном і до розкотистих згуків грому. Мабуть, то сивовусий дід-Грозовик у сяючій колісниці мчить понад хмарами, а його вірні помічниці, Денна та Нічна Громовиці, ганяють небом табуни своїх жаских коней-блискавок.

Розтривожена неспокоєм за вікном, Інга не могла заснути до півночі. Вона відчувала, що сьогодні має статися щось незвичайне, і тому чекала, затамувавши подих.

Старий настінний годинник, який терпляче очікував, коли велика і мала стрілки зійдуться на найвищій точці циферблата, нарешті й собі долучився до грозової симфонії, урочисто пробивши дванадцять разів. А коли звук останнього удару розтанув у просторі, Інга відчула, ніби щось легенько торкається до пальців на її ногах. Дівчинці раптом страшенно закортіло впустити в себе це «щось». І тільки вона подумала, що варто спробувати, як незбагненна радісна сила увірвалася в її тіло сяючою спіраллю. Саме так — сяючою, бо спіраль дивовижної живлющої енергії була видимою, хоч і пульсувала у самому серці! Інга побачила її внутрішнім зором і раптом відчула, що стала невагомою.

Коли ти лежиш у ліжку і бачиш гарні сни про те, як літаєш без крил, не докладаючи жодних зусиль, то таке видається цілком природним, от тільки Інга не спала! Що не кажіть, але отримати зовсім несподівано такий фантастичний подарунок невідомо від кого інакше як дивом не назвеш. На щастя, Інга ще не була дорослою, тому особливо й не злякалася, вона просто втішилася й одразу ж вирішила випробувати своє вміння.

«То, напевно, грозовий вихор. Який же він класний! Дивно, чому я раніше не здогадалася його покликати? Адже під час грози мені завжди щось лоскотало пальці», — подумала дівчинка, немовби йшлося про звичні речі.

Таємничий енерговихор стрімко закрутився в Інжиному тілі і підняв її над ліжком ще вище. «Хочу надвір!» — подумки скомандувала дівчинка вихорові, і той слухняно й обережно поніс її крізь прочинене вікно у гущавину сливової крони. Але тут вихор пригальмував, ніби вагаючись, куди має летіти далі. Інзі важко було впоратися з лавиною нових вражень від фантастичного польоту у стані невагомості, тому затримка її анітрохи не бентежила. Ба більше, дівчинка її не помітила, вона просто насолоджувалася відчуттям дива.

У часі та просторі царювала травнева ніч. Навала швидких і важких дощових крапель уже спочивала на землі, слабкі пориви вітру натикалися на свіжозелені кленові крони і, пововтузившись трохи, затихали. Грозовий фронт котився на північний схід.

Вихор, який жив зараз в Інжиному тілі, невпинно гудів, закликаючи свою господиню скоріше прийняти рішення про напрямок польоту.

— Куди я маю летіти? — спитала дівчинка, усвідомивши нарешті, що висить ніби на невидимих шворках у кроні сливи, яка росла під вікном.

«До Громовиці Ночі», — відповів вихор, але не словами, а думкою, що здалася дівчинці її власною.

Інга обережно розсунула сливове гілляччя і подумки наказала собі підніматися. Відчуття, яке вона десятки разів переживала уві сні, не зникало наяву. Призвичаївшись до нього, дівчинка наказала собі піднятися над хмари.

Політ крізь темряву нічного неба був коротким. І раптом Інга несподівано для себе опинилась у дивовижному світі: над головою крізь тонке плетиво хмар блимали вогники далеких зірок; високо в небі, загорнувшись в осяйний серпанок, повільно просувався до обрію щербатий місяць; а внизу клубочилися обважнілі грозові хмари, що нагадували великі копиці сіна. Коли зсередини їх підсвічували блискавиці, видовище було просто фантастичним. Над цим юрмищем походжала красуня Громовиця. Сумніватися, що то саме вона, не доводилося, бо хто ж іще окрім неї міг блукати