Мартін Андерсен Нексе - Вірний до могили

звідки проривалося виття, від якого в мене мороз ішов поза шкірою. І раптом почувся ніжний танцювальний ритм, що взяв нас за душу, але відразу ж зник.

— Оце була Данія! — схвильовано вигукнув господар, пильно шукаючи на тому місці, де була озвалася мелодія.

Кілька разів йому ще пощастило піймати чудові згуки вальса, два-три такти, що хапали за серце, заколисували, плинули… Але вони хутко замовкли, і, поки господар надаремне шукав далі, стиха лаючись, як уміють лаятись тільки данці, ті дивовижні кілька тактів перенесли мене додому, на рідний берег.

…То було ввечері, на свято обжинок. Я принишк у клуні, намагаючись не впадати в око, щоб мене, малого пастуха, не відіслали спати. В клуні йшли горою танці. На столі сидів молодий каменяр і грав на скрипці, а перед ним кружляли пари, аж мені в очах мерехтіло. Господар танцював із Кароліною, невеличкою пухкенькою служницею з прегарними ямками на щоках, а старший наймит — із молодою господинею (диви, зважився!). Він усе не відпускав її, і як музика врешті стихла, скинув куртку й викрутив — така вона була мокра від поту.

— Заграй нам вальс кохання! — сказав хтось. — Еге ж, свій вальс! — загукали всі один поперед одного й заплескали в долоні.

І каменяр став грати. Він притулився підборіддям до скрипки і, ледь похитуючись, із заплющеними очима, наче вві сні, видобував ніжні, чудові згуки.

Господар танцював уже з господинею; вона поклала йому голову на плече й тим самим зняла з мого хлоп’ячого серця важкий тягар: отже, вона все ж таки його кохала! А старший наймит кружляв із Кароліною, своєю любкою. То ж був вальс кохання, і все пішло своєю колією, як і належиться.

Ті дві пари наче пливли по підлозі, та й інші теж. Жінки заплющували очі з утіхи, чоловіки хвацько притупцювали підборами об мостини.

Тієї ночі я майже не спав, і вдень теж, бо просидів його на пасовиську під терновим кущем. Цілий день одноманітно сіявся дощ, і худоба трималася поблизу, наче шукала в мене захистку. Корови повідвертали голови від вітру й сумно ремигали, а дощ усе поливав їх згори.

Я накрився старим господаревим плащем. З куща капало, але мені було затишно, і я майже весь час дрімав, лише подеколи розплющував важкі повіки, щоб поглянути на худобу. В голові в мене наче крутилася карусель: мигтіла підлога, кружляли пари, згучав чудовий вальс. Той вальс наче бринів у моїй крові, відлунював у стукові серця, змореного безсонною ніччю, заколисував мене, зливаючись із тупотом ніг, веселим жіночим вереском, із кільцем пилюки навкруг лампи. Аж нарешті мені здавило горло зі страху, я хотів крикнути, так само як уночі, коли чиїсь дужі руки взяли мене на оберемок з-під ослона й поклали до ліжка…

Тепер я теж мало не скрикнув і отямився, важко зітхнувши, тієї миті, коли господар кинув приймача: моя мандрівка до рідних берегів була коротка. Але так само як і тоді я геть спітнів і почувався недобре: всередині пекло, на устах немов відчувався смак теплої крові. Тепер я згадав усе! То поденник Андерс Швед штрикнув старшого наймита ножем через Кароліну. Вальс кохання довів його до нестями. Тому я й упав з ослона на підлогу! Зачмелений, немов після важкого сну, я взяв програму й прочитав: «Вальс селянина Януса Бона».

Отже, найменший із Бонових синів доскочив більшого, аніж його батько: принаймні на його творах стояло його ж таки ім’я! Та що потім із ним сталося? Поки що я попросив у господаря програму й поклав собі неодмінно дізнатися про долю Януса Бона.

Нарешті влітку, повернувшись додому на острів Борнгольм, я почув про нього ось що.

Янус був такий самий талановитий, як і його батько, і багато в чому скидався на нього: міг грати на всіх інструментах, компонував мелодії і сам обробляв їх для оркестру. Але, крім того, він навчився також виготовляти інструменти й почав робити гармонії та налагоджувати роялі. Янус Бон перший на острові опанував це ремесло: досі раз на рік доводилося викликати майстра зі столиці. Тепер уже така потреба відпала, проте людям доводилось миритися з тим, що їхні роялі налагоджувано вночі, бо вдень Янус Бон працював каменярем. За дві крони він долав по чотири милі на другий кінець острова і повертався вчасно додому, встигаючи вранці на роботу до каменярні. А як хтось торгувався за ціну, то він узагалі не брав платні.

Янус був ще й тим схожий на свого батька, що теж мав багато дітей — аж дванадцятеро.

Коли йому минуло сорок, він покинув каменярню і влаштувався листоношею. Тепер Янус міг робити одну роботу, не занехаюючи іншої: компонував на ходу, а тоді сідав на узбіччі й записував ноти; за пюпітр йому правила поштова торба. В кишені в нього завше був якийсь невеличкий інструмент, ним він перевіряв розмаїті голоси.

На той час Янус змайстрував перший орган — для своєї ж таки парафіяльної церкви — і сам грав на ньому. Гра його так зворушувала слухачів, що мешканці сусіднього села теж забажали мати орган. «Як він грає, то наче сам господь бог присутній на відправі», — заявила якась бабуся.

Янус Бон грав на обох органах щонеділі та щосвята й діставав за те двадцять п’ять крон на рік. Тепер він почував себе щасливим: аякже, службова особа, що дістає платню! Семеро братів, що були ще на той час живі, трактували його як старшого в родині, всі люди шанували його за хист і захоплювалися ним.

А тим часом у будень він і далі розносив листи, в неділю грав у церкві, а ночами майстрував орган. До шістдесяти років він зробив сімнадцять органів, що стоять по навколишніх церквах, місіонерських будинках і засвідчують його працьовитість, відданість і вміння. Янус Бон був щасливий: досяг того, на чому так тяжко спіткнувся його батько. Але вважав, що своїм успіхом зобов’язаний не лишень собі, тому й казав братам:

— Чим би ми були, якби не мали такого батька? Він уторував нам дорогу.

Авжеж, Янусові Бону велося непогано. В шістдесят років йому й органістові вдвічі збільшили платню, навіть