Олександр Бугай - Замах на Селену

протязі земного року Меркурій обертається довкола своєї осі п’ять разів. А це означає, що день так, як і ніч, триває сімдесят три з лишком земних днів. А якщо врахувати, що рік на Меркурії втричі менший від земного, то виходить, що день там тягнеться більше половини їхнього року. А це призводить до різкого перепаду температури. І хоча планета близька до Сонця, за довгу ніч поверхню заковує холод, а вдень наступає неймовірно висока спека. Тому людині земного типу доведеться пристосовуватися до їхніх умов з деякою складністю.

— На мій погляд, — сказав Платон, — можливі два варіанти. Або постійна міграція навпроти сходу Сонця, одо дасть можливість перебувати все життя на межі весни. Або забиратися на довгу ніч у підземні поселення. Другий варіант можливий при високому розвитку технологій. На це потрібен час. По-моєму, нехай поки що використовують перший варіант. А в подальшому житті все залежатиме від самого суспільства.

— Хотів би і я пожити в шатрі на отому довгому весняному роздоллі, — сказав пан Вавила, цим давши згоду на перший варіант.

— Видайте програму для мого комп’ютера, — сказав цехмайстер, крутнувши маленького головою, аж знову щось хруснуло в довгій шиї, — і ми швидко внесемо зміни у спадкові гени переселенців. Для нас це діло не хитре. — Таким чином і він погодився з трактовкою пана магістра.

— А тепер, — Платон доторкнувся пальцем мочки правого вуха, що означає стурбованість, — давайте визначимо вік майбутніх меркуріян.

— Сімдесят років вистачить, — каже Вавила.

- Їхній рік менший земного, — уточнює Платон.

Леля підхопилася. У неї м’яке жіноче серце, тому в усіх її позиціях проглядається тільки доброта.

— На мій погляд, треба їм залишити вік земний, адже їхні гени налаштовані на земну довжину життя, — сказала вимогливо Леля.

Вавила, як майстер антитезових пропозицій, стоїть на шляху заперечень:

— Чи не буде це аж занадто? Уявляю на гробниці напис: прожив триста років!

— Але ж земних буде тільки сто! — роз’яснює Леля.

— Якщо зважити, що наші жінки живуть довше чоловіків, — каже Вавила, — то вийде і за триста.

— В цьому ділі треба дотримуватися демократичних засад, — втручається в перепалку добродій Платон. — Нехай хто як хоче, так і розпоряджається своїми роками. Щодо жінок, вони не зловживають алкоголем та курінням, то й живуть довше. І хай собі живуть.

Цехмайстер підтримує Лелю.

— А навіщо взагалі встановлювати вік? Нехай собі живуть, скільки заманеться. Планета молода, ще не обжита. Місця вистачить.

Платон роз’яснює:

— Так не можна. Візьмемо приклад із Землі. Сьогодні на ній мешкає понад п’ять мільярдів чоловік. За останні сімдесят літ приріст населення виявився більшим, ніж за всю попередню історію. Якщо і далі так піде, то через сорок п’ять років кількість людей на Землі подвоїться і досягне одинадцяти мільярдів. А це вже катастрофа. Відомо, що при нинішніх можливостях Земних контингентів нормальна кількість людей не має перевищити п’ять і сім десятих мільярдів. Тобто, земляни уже на грані можливого. Це варто мати на увазі при заселенні Меркурія.

— Ось бачте, — каже Вавила, — і на Землі людський вік уже треба скорочувати.

— Як це скорочувати? — обурюється пані Леля.

— А так. Встановити тверду межу, після якої кожен мусить подумати, яким робом звільнити місце для молодших.

— Ото була б робота для рекетерів та мафіозів! — вигукує цехмайстер.

Видно, добряче вони йому допекли.

— Це жорстоко! — хвилюється Леля. — Мало того, що різні хвороби вкорочують життя, так ще й ми тим хворобам хочемо допомогти. Це не гуманно!

— Я пропоную всіх молодих чоловіків, — каже цехмайстер, крутнувши головою на сто вісімдесят градусів, — відправляти на приборкання стихій. Наприклад, розбудовувати міста на морському дні. І площа поселень збільшиться, і приріст населення зменшуватиметься. Той втопиться, той захлинеться.

— Нудяра! — прошепотіла панна Леля.

Вона б хотіла вразити цехмайстра поглядом, але той на неї не дивиться.

— Ми вже «Бами» будували, — каже Платон, — і що це дало?

— А як тоді бути з жінкам? Їх і так більше чоловіків? — запитує сталевим голосом Вавила. — Куди їх?

— Ви жінок не чіпайте, — креснула великими очима Леля, аж Вавила прикусив язика, бо дивився на уособлення жіночої мудрості, як завжди, з інтересом.

— Шановні колеги! — втрутився у спірку магістр права. — Мова йде про заселення Меркурія. Зважаючи на земні негаразди, вік меркуріян встановимо не вище сотні років кожному. Надіюсь, цього їм вистачить?

— Сотню земних? — перепитує обнадійливо панна Леля.

— Звісно, що земних, — твердить пан Платон, — які ще будуть пропозиції?

— Я пропоную на Меркурії запровадити сумчастих жінок, — невпевнено виголошує цехмайстер, — досвід з Австралійським континентом підказує, що сумчасті ссавці набагато сумирніші від плацентних і повільно плодяться. Он скільки вже записано в Червону книгу.

— Дивно, чому не завелися до цього часу у Австралії сумчасті жінки? — дивується Вавила.

Платон заперечив:

— Жінки мають бути чарівними. А ви на живіт торбу хочете почепити.

— І вчепив би, якби моя воля! — не відступає пан цехмайстер.

Він старий холостяк і, певно, жононенависник.

Вавила очунявся від Леліного погляду і каже:

— Всі війни врешті-решт починалися від капризів жінки. Хоч вона і