Генрі Райдер Хаґґард - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

різдвяне свято в замку. Все інше зітерлося в моїй пам’яті, але покірливе, ніжне личко маленької Стелли я й досі іноді бачу вві сні, бачу жах в її темних очах і вогонь, що охопив її.

Наступною подією, яку я добре пам’ятаю, була хвороба моєї матері і трьох братів. Усі вони померли від зарази.

У той час, коли вони захворіли, до нас якось навідався есквайр Керсон. Погода була холодною, і в кабінеті батька горіло яскраве полум’я в каміні. Я сидів перед вогнем і малював, а батько ходив по кабінету, розмовляючи вголос.

Обличчя есквайра Керсона, який увійшов, було бліде й похмуре, а очі так яскраво виблискувати, що я аж злякався.

— Вибачте мені, Квотермейне, що турбую вас у такий час, але завтра я від’їжджаю назавжди, і мені необхідно поговорити з вами.

— Чи не попросити Аллана вийти? — запропонував батько.

— Ні, він нічого не зрозуміє.

Тоді я, звичайно, нічого не зрозумів, але слова розмови залишилися в моїй пам’яті і за кілька років я осягнув їхній зміст.

— Як здоров’я ваших? — запитав Керсон, піднімаючи палець угору.

— Моя дружина і двоє хлопчиків безнадійні. Про третього я нічого не можу сказати. Але в усьому хай буде так, як ти хочеш, Боже мій!

— Як ти хочеш, Боже мій! — урочисто повторив есквайр. — Квотермейне, моя дружина втекла від мене.

— Втекла! З ким!?

— З іноземцем-кузеном. Розтратила моє майно і втекла. На щастя, Стеллу вона залишила мені.

— Не варто одружуватися з папісткою! — вигукнув батько. — Але що ж ви збираєтесь робити? Переслідувати її?..

— Навіщо?.. Життя мене втомило. Прощавайте…

— Керсоне!.. Що?..

— Ні!.. Не це!.. Смерть і так скоро прийде. Але я хочу покинути цей сповнений брехні цивілізований світ. Ми зі Стеллою приховаємо нашу ганьбу, де немає білих облич і не чутно брехливих фраз… Відтепер я буду для всіх померлим. Прощавайте!

Він пішов.

За кілька днів батько взяв мене за руку і повів у спальню моєї матері. Мертва, вона лежала в домовині з квітами в руках, а вздовж стін, на трьох маленьких ліжечках, завмерли тіла трьох моїх братів. Хоча мені було моторошно, та я, за наказом батька, поцілував їх усіх.

Далі я згадую тільки постаті чорних людей, які відносили на цвинтар важкі ноші…

Потім пам’ять малює мені картину розбурханого моря і величезний корабель; після своєї страшної втрати батько вирішив емігрувати до Південної Африки і зайнятися місіонерською діяльністю.

Серед диких кафрів2, там, де тепер стоїть містечко Кердок, минули роки мого дитинства і ранньої юності. У двадцять років я говорив голландською та кількома кафрськими говірками і навряд чи хто-небудь краще за мене знав традиції і звичаї Південної Африки. Я зробився найкращим стрільцем і чудовим наїзником. Хоча я був невисокий і худий, але не знав утоми і вмів переносити всілякі незгоди. Навіть лютий зулус3із гвардії короля Чаки4не міг змагатися зі мною у витривалості.

Мій батько передавав мені всі свої знання протягом довгих вечорів, проведених нами на веранді нашого будинку, звідки виднілася маленька сіра церква та хрести могил.

На веранді мій батько і помер. Він довго нездужав і ввечері напередодні своєї смерті, коли я збирався на розшуки конокрадів-кафрів, сказав мені:

— Чи пам’ятаєш ти, Аллане, містера Керсона і маленьку Стеллу? Мені вже не доведеться побачити їх. Але, Аллане, я передбачаю, що з тобою мають статися дивні речі… Ти побачиш обох, і тоді передай їм мою любов. Хай благословить тебе Господь, мій сину! Я сподіваюся, що ти житимеш добре і щасливо й іноді згадуватимеш старого батька!..

Я приписав цю розмову нападу меланхолії, від якої іноді страждав батько, і вирушив в нічну експедицію, оскільки ніч для мене була все одно, що день; недарма охрестили мене тубільці “Макумазан”, що означає “Той, що спить з одним розплющеним оком”.

Повертаючись додому з першим промінням світанкового сонця, я здалеку помітив постать батька, який сидів у своєму кріслі на веранді. Я подумав, що він заснув… Він заснув, справді, але вічним сном людини, яка жила з Богом у серці…