Дорота Тераківська - Дочка Чарівниць

— Та хтось же у тебе має бути! Хтось, хто тобою опікується? Мабуть, хтось такий є?

— Є вона, — сказало Дитя і кивнуло на ветху хату.

— Мабуть, це тітка чи бабуся, — підказала пастушка.

— Може, й так. Вона стара, — серйозно погодилось Дитя.

— Значить, це бабуся. А як вона тебе називає?

— Дитя або Мала, — повторило Дитя.

Пастушка захихотіла весело.

— Якщо хочеш, я прийду сюди завтра пасти овець і пограємося, — додала жваво. — Може, тоді ти згадаєш, як тебе звати. Бо у всіх є якісь імена. То що, хочеш?

— Хочу, — відповіло Дитя.

Слово гра було йому цілком чуже, але воно швидко зрозуміло, що це має бути щось приємне.

Але назавтра, рано-вранці, Стара Жінка й Дитя швидко йшли манівцями до Лісу, що чорнів на обрії.

— …то я не можу з нею гратися? — питала мала вихованка Старої жінки спокійним, серйозним тоном, не намагаючись бунтувати.

— Не можеш, — відповіла Стара Жінка.

— Скажи мені хоча б, як мене звати. У всіх є якісь імена!

— Ще не час, — мовила Опікунка. — Ти дізнаєшся своє ім’я, коли будеш старша.

Не кожна зміна дому відбувалася так спокійно, хоча й швидко. Зараз Стара Жінка й Дитя квапливо минали Село, а потім, спинаючись під гору, до найближчих Лісів, що чорніли на обрії, сповільнювали крок і навіть відпочивали по дорозі, всівшись у затінку дерев.

Бувало іноді й таке, що вони покидали дім так, що це скидалось на справжню втечу. Панічну й повну страху, і відчували таку ж справжню небезпеку.

Так було, коли вони вибирались з останнього місця, де жили. Їм якраз вдалося натрапити на вцілілий, зручний будиночок. Ані дощ, ані вітер ще не встигли пробратись усередину. Дах, хоча й покритий соломою, ще довго міг опиратися грозам-вітрам, всередині все було ціле.

— Мабуть, тут ми й перезимуємо, — сказала Стара Жінка задоволено. — Тільки дуже тебе прошу: тримайся далі від інших дітей. Вони куди балакучіші за дорослих, і хоча у них менше неправди, все одно вони говорять набагато більше, ніж треба. Пам’ятай, що нікому не можна тебе бачити.

Ця засторога: «Пам’ятай, що нікому не можна тебе бачити», — супроводжувала Дитя з самісінького малечку, відколи воно себе пам’ятало. Воно не знало інших дітей і майже не розмовляло з ними. Мала росла з певністю, що так і має бути. Думала, що всі люди, великі й малі, живуть на відстані одне від одного, що вони взаємно чужі, далекі тілом і душею, й уникають одне одного або навіть тікають одне від одного.

Цього разу жодна дитина з Села не порушила спокою нових мешканок покинутої хати. І хоча Стара Жінка раз на кілька днів ішла до людей по хліб і молоко, а коли їй щастило, приносила навіть яйця чи шматок м’яса, — здавалося, що ніхто не цікавиться ближче чужою жебрачкою, що для всіх нічого дивного немає у тому, що вона живе за Селом. Узагалі всі також охоче обіцяли їй харчі, вірячи, що за Прадавніми Звичаями той, хто нагодує голодного, сам завжди матиме вдосталь їжі. Цей добрий, давній звичай давав змогу Дитяті і його Опікунці жити відносно сито у майже кожному селі, що траплялося на їхньому шляху. Стара жебрачка не викликала нічийого зацікавлення чи тривожних здогадів. Жебраки на дорогах цієї країни були людьми більш ніж звичайними. Про Дитя, що ховалося у покинутій хаті, здавалося, ніхто не знав.

Проте одного ранку прибіг захеканий Селянин. Оскільки вже здалеку чути було, як він тяжко гупає і засапано дихає, Стара Жінка мовчки встигла показати Дитяті куток хати, де стояла стара поламана шафа. Дитя сховалося всередині.

— Шановна, ви тут не сама! — закричав Селянин ще на порозі. — 3 вами воно, правда?

Селянин дихав засапано і важко, видно було, що він пробіг всю довгу дорогу з Села. Стара Жінка дивилася на нього мовчки й незмигно сірими спокійними очима.

— Не прикидайтеся, шановна! — замахав Селянин руками. — Більшість починає здогадуватися, хто ви. І вони не завжди ті, кому треба це знати. Вам треба тікати, бо в селі з’явилися Загарбники. Поспішайте! І… і ще тільки одне… Чи можна мені хоча би оком кинути на… на…

— Йди сюди, — мовила Стара Жінка, водночас витягуючи з-під ліжка мішок і вкидаючи у нього убогі речі. — Покажися цьому доброму чоловікові, й маємо тікати.

Дитя вибралося з шафи і стало посеред хати у сонячному промінні, що лилося з вікна. Його волосся, зазвичай закрите хусткою, яка зараз сповзла з голівки, заблищало теплим старим золотом. Із замащеного сажею личка глипали величезні блакитно-сірі очі.

— …а волосся — як золото цього краю, як пшениця, а очі — як небо перед грозою… Добрі Боги, помагайте, хай воно сповниться… — зітхнув Селянин. — А тепер тікайте, але швидко. Бо вони на конях.

Стара Жінка з Дитям тікала навколишніми садами. Сади скидалися на величезний квітучий блідо-рожевий парк. Рятівний Ліс цього разу не був далеко. Досить було подолати кілька невеличких пагорбів. Жінка й Дитя були на одному з них, коли почули тупіт кінських копит. Дитя оглянулося й на мить спинилося, вражене мимовільною красою цієї картини. Великі гніді прекрасні коні мчали схилом вслід за ними, несучи на собі вершників у лискучій збруї, що у променях вранішнього сонця миготіла сріблом.

— Які вони гарні! — вигукнуло Дитя, спинившись.

— Вони жорстокі й