Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

І тому благі, яко йдемо — по волі твоїй. Як ранкову славу тобі мовити маємо, То так і мовимо, яко благ є і основа благ наших, Що упрошені вони суть, як вівці, нам течуть. Та матимеш нас у всі дні, та будемо тобі вірні І до кінця слави твоєї, отче наш, назавжди. І хай буде так усі дні. Жертву тобі правим овсяне борошно І так співаємо славу і велич твою. Славимо Дажбога! І буде він наш покровитель І заступник од Коляди до Коляди. Хай плодить на полях і дає трави для худоби, І дає нам в загонах скоту умножитися І зерна житнього багато, Іби мед віщий заколотити і варити. Бога світла славимо Суронжа! Славимо огнебога Семаргла!

Були у Суронжі й такі, що зі стогоном виповзали зі стічних рівчаків або чужих льохів, що їх необачні хазяї звечора не позачиняли. Ці нікому не молились, бо знали: жодні боги їм не допоможуть, сподіватися можна лише на власні сили і волю до життя. Вони ліниво потягувались, поширюючи навколо хвилі смороду, і теж прямували до ярмаркової площі. А там вже їжу якусь можна роздобути… у пихатих купців, які не завжди добре стежать за своїм майном.

Не поспішали прокидатися лише по корчмах. Тут люд, навпаки, саме збирався до сну або думав, чи не попрямувати нарешті додому, зморений нічною пиятикою, танцями та іграми.

У старшокняжому замку цієї ночі теж не всі спали. Добровін, головний відьмак Словунії, довірник-чарівник Старшого Князя Яра Третього, особливо гостро відчув небезпеку.

Власне, тривога не покидала Добровіна вже кілька місяців, висіла темною хмарою, відколи було зроблено спробу викрасти Оберіг Суронжу. Винних не знайшли, і це затьмарювало всі ясні дні, усі радісні події — Добровін чекав на повернення викрадачів. Він скликав відьмаків, і ті по черзі пильнували Оберіг. Зникла Рутенія — його учениця й найсильніша відьма країни. Вона сповістила про прибуття, але так і не з’явилась. Після зникнення Рутенії недобре передчуття посилилось.

Цієї ночі відчуття небезпеки гострим вістрям вкололо у саме серце. Щось негаразд у Словунському князівстві. Про сон годі було й думати. Всю ніч Добровін перевіряв кожну кімнату, зазирав унутрішнім оком у кожну шпарину замку — і нічого не виявив. Лише знесилився і на самому світанку поринув у тривожне забуття.

3

До тями приходила важко. Спочатку — нестерпний головний біль. Потім — відчуття стрімкого руху тунелем, у кінці якого чекало сліпуче світло. Нудило. Очі повільно розплющились, і вона зрозуміла, що світло в кінці тунелю — це сонце. Спробувала поворухнути головою — біль розірвав її на тисячі дрібних скалок.

У роті відчувався гіркий присмак. Вона сперлася на лікті. Голова запаморочилась, нудота підсилилась. Думки були повільні і важкі, схожі на велетенські подушки. Згори долинав пташиний щебіт, прохолодний вітер пестив тіло. Жива. Щось зашкодило переслідувачеві, і вона таки спромоглася втекти? Перед очима сплив спогад про темну тінь. Отже, щось зашкодило. Або хтось… Цей хтось може бути поруч, а отже, треба швидше повертатися до тями і діяти.

Вона підвелася, і, долаючи біль і нудоту, озирнулася. Тільки сонце. Тільки вітер. Навкруги — височезні дерева. Їх коливало вітровіння, і гілки тихенько шепотіли своїм листям: «Тихо-тихо. Ми з тобою. Добре-добре буде все».

Раптом вона почула важкі кроки і пісню, співану низьким проникливим голосом:

У предвічних хащах, де не тліє цвіт болота, Де лягла назавжди чорно-золота кіннота, Часом в білій свиті зачарований блукає Лісовик-Чугайстер і стиха промовляє: