Владислав Лозінський - Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди

воєвода віддав свою дочку за московського царя Дмитра, що приблукав до Самбора голий голісінький, і, взявши військо, потягся до Москви, щоб посадити Дмитра на царськім престолі, в замку завелися інші порядки. В 1611 році старостою був пан Данилович, а через чотири роки його змінив пан Самійло Конецпольський, і відтоді пан Балчинський чимраз дужче напосідав на мого батька, погрожуючи викинути його з поля, так що батько і проситися мусив, і відплачуватися, сподіваючись лише на божу й людську допомогу.

Був час, коли, здавалося, така допомога вже прийшла, причому навіть від могутньої особи. А сталося це так. У 1621 році до Львова за військом їхав король Зігмунт. Батькові моєму, що мав великий вантажний віз і четверо коней, рослих і міцних, наказали із замку збиратися в обоз.

То був час великого воєнного походу на Туреччину. Батько дуже боявся, щоб його з кіньми не взяли везти гармати аж до Львова. і все ж мусив поїхати, хоч і з плачем. Було це пізно восени, після великих дощів. Трапилося так, що королівська карета застрягла в трясовині за селом Залісся, недалеко від Янова. Фурман щосили вдарив батогом по конях; запряжені коні, а було їх шестеро і всі, як леви, звилися на диби, потім скочили, мов шалені, так, що аж вода бризнула вгору, наче з помпи. Миттю все сплуталося в один клубок, почувся страшенний тріск, вершники попадали з сідел, віжки порвались, орчики потріскались, ремені поплутались, а карета так нахилилася, що от-от зовсім перекинеться, і його величність король міг життям накласти.

Було при королі багато людей, — придворних драгунів, шляхти, — і всі їхали верхи на конях. Як кинулися вони рятувати короля, то стало ще гірше, бо цей хапає за те, той за інше, один шарпає туди, другий — сюди, цей собі кричить, а той — собі. Отож зчинився такий гамір, тріск, метушня, що хіба сокирою прорубаєшся до карети. Трапилося так, що двірські вози були вже далеко попереду, а з-поміж тих, що їхали в обозі, батьків віз опинився найближче до королівської карети. Батько прибіг на місце події з самої лише цікавості; але, побачивши, як один з драгунів, що позлазили з коней, щоб розплутати упряж, упав мов неживий під копита, а другий неборак ледве дихає під колесами, він, не роздумуючи, відчайдушно кинувся між коні і великим ножем розрізав посторонки та ремені. Сполохані коні, відчувши свободу, стрілою рвонули в поле. Карета ж лишилася на місці.

— Має хто з вас добрих коней? — гукнув старший придворний, під'їхавши до обозу.

— Маю, пане! — відповів мій батько.

— Давай, та духом!

Батько миттю випряг свої коні і, як йому звеліли, запріг у королівську карету. Оповідав він потім матері, який великий страх охопив його, коли подумав: «Ану ж як не витягну королівської карети з трясовини, що тоді? Сором, а може, й щось гірше чекає на мене». Здався лише на ласку найсвятішої діви і святого Юрія, який є небесним опікуном візників, подивився на свої шкапи з таким милосердям, немовби просив їх, щоб не підвели його у тяжкій пригоді, а потім, узявши себе в руки, незважаючи ні на що, навіть на королівську величність, як трісне батогом, як ревне з усієї сили: «Гей! Аю! Вйооо!» Коні наче зрозуміли, що тут ідеться про доброго пана і про власну їх честь, вигнулись дугою, напружились та як рвонули з місця — королівська карета миттю опинилась на твердій дорозі.

Підвіз батько короля до Янова, а звідти вже недалеко було й до стоянки, де зупинився весь двір. Тільки но випряг він стомлених коней, щоб вертати по свого воза, який залишився позаду на дорозі, коли кличуть його до короля. Уперше і востаннє в житті став батько тремтячи перед монархом, навіть очей не наважується підвести.

— Як тебе звати? — питає король Зігмунт.

— Марко Бистрий, милостивий королю!

— Справді, Бистрий, — король на те, — бо ти і хлоп бистрий. А звідки ти?

— З Підбужа, з економії симбірської, милостивий пане!

— Ось тобі, Бистрий, — каже король і кидає татові в шапку червінець із своїм зображенням. — їдь же з богом.

Ласкавість його величності короля додала батькові відваги. Він, як стояв, упав ниць до ніг короля, благаючи:

— Наймилостивіший королю! Молю покірно милосердя вашого.

Король звелів йому встати і спитав, чого він хоче. Батько, одначе, не встав, лише підвівся на коліна і почав просити затвердження на солтистві, бо злі люди хочуть його звідти вигнати й зробити жебраком.

Якусь хвилину король слухав терпляче, а потім, показуючи на одного із своїх придворних, сказав:

— Розкажи он тому, — і усміхаючись додав: — Чуєте, Сольський! Зверніть там увагу на справу цієї людини, бо це ж наш королівський візник, auriga regius.

Прибувши до Львова, батько покірно нагадав про себе панові Сольському, якому король доручив його просьбу, а той відіслав його до другого, другий — до третього, і так посилали його від Аннаша до Кайфаша[5], аж нарешті писарчук канцлера записав собі, про що йдеться, і сказав батькові:

— Їдь ти, чесний чоловіче, додому, прийде тобі декрет королівський на грунт: листа буде надіслано до замку в Самборі.

Хоч нехоч, а мусив батько задовольнитися такою обіцянкою, бо де ж бідному хлопові турбувати своїми справами панів, та ще й у дуже неслушний час, коли всі голови були набиті воєнними справами: саме тоді королевич Владислав, а тепер наш милостивий монарх, воював з турками, і хто живий був у Львові, тільки про цю війну говорив і нею журився. Та й небезпечно було баритись у Львові — краще тікай, чоловіче, а то ще до Хотина з гарматами поженуть. А все таки батько мій повернувся додому веселий, оповідав матері і мені багато цікавого про короля, хвалився перед сусідами, підстаростою і дядьком Валентієм, що король