Марина Муляр - Гра. Рівень перший: Синій Коридор

скель над морем чи верхів'ям великої річки і сидіти, дивлячись на обрій.

— Ну, де ключі? Де артефакти? — Аг знехотя потицяла кнопки.

Мабуть, Фанин дядько й справді геній програмування, як про нього кажуть. Переконлива, дуже переконлива графіка.

— Ну, то де? Ти ж знаєш уже!

Фана самовдоволено посміхнулася:

— Сама знайди. Ти ж розумна, а я дурепа.

— Я вперше тримаю цю консоль в руках і вперше бачу цю гру, а ти поцупила її у розробника і, значить, маєш чіт-коди до кожного кроку. Аби знайти їх у тестовім екземплярі, мало вистачити навіть твоїх талантів.

— Хє! Чіт-коди їй? Невразливість, невидимість, непереможність, абсолютна безкарність! Це неспортивно, панночко. Ну гаразд. Тим більше, що артефакти дебільні. Ти сама за п'ять хвилин додумаєшся. На Спалаха є «чорний смолоскип» — така смердюча димовуха. Розмахуєш у нього перед носом. Тільки треба підпустити поближче, радіус дії е… Просто кажучи — впритул. А ще до Спалаха не підходь без темних окулярів. От. Морока ганяють звичайним ліхтариком. Він від нього сліпне і дезорієнтується. На Вигука діє ідіотська пісенька. Наспівувати не буду. То гратимеш? Чи дуже чесна: почекаєш, поки дядюсь її в серію запустить?

— Та я знаю? Покажи фінальний епізод рівня, де поєдинок з принцами.

Фана, переможно світячи великими блакитними очима, взяла у неї консоль і знайшла потрібне місце:

— На, насолоджуйся.

Аг короткозоро примружилася:

— Так. Це ж у нас хто, Спалах? Іди, іди сюди! Де тут наші темні окуляри?

Фана фиркнула. Аг промазала пальцем повз кнопку і завмерла, відкривши рота:

— Хвилиночку. Це не…

Стрімка, загрозлива постать чітко вимальовувалась на тлі неба. Чорний шкіряний мундир, чорний важкий плащ на плечах. Різкий вітер грає сліпучо-білим волоссям. Брови та вії теж білі, ніби вкриті памороззю. А очі… Аг відсахнулася, ніби то був не екран консолі. Зіниць не розгледіти, важка, суцільна темрява, бездонні провалля.

— Вимкни. Я все одно програла. Це Морок.

— То давай і на решту подивимось, бо образяться.

Аг мовчки кивнула.

Спалах виявився чорнявим і спритним, рухи — як блискавки: хоч круть, хоч верть, а не втечеш. Справжні блискавки принц кидав з яскравих срібних очей і з кінчиків пальців, точніше зі срібних кігтів на них. Аг програла вдруге.

Вигук був найменш яскравий з-поміж братів, блідий, з тьмяним, чи то синім, чи то сивим волоссям, проте йому вистачило шепоту, аби завалити Аг кам'яними брилами.

— Годі. Забирай свій, точніше дядюсиків, «креатифф». Нехай у таке наш Темний Лорд грається. Я визнаю свою цілковиту неспроможність.

Темний Лорд був їхнім однокласником, що не міг визначитися, який хист у ньому більший — до хакерства чи до геймерства, а поки що робив однакові успіхи в обох напрямках. Хакер з Аг був ніякий, та, власне, й не надто кортіло, а от геймерська слава Темного їй спокою не давала. Та що поробиш: таланту не відбереш і не позичиш.

— Неси свою покражу додому, поки дядько не помітив, бо вскочимо в халепу.

— А ми неповнолітні.

— Фано, правда, не наривайся. Ходімо, і я з тобою прогуляюсь. Може, як повертатимуся, своїх інтелектуалів зі скверика заберу. Давай, давай — виходь! — Вона рішуче простягла руку, аби вимкнути великий екран, що освітлював зовсім темну веранду.

Коли Фана вже збиралася від'єднувати від нього консоль, сталося щось дивне. Екран раптом спалахнув сліпучою синявою, а посередині закрутився темний вир, протятий білими зблисками. Фана вереснула, Аг сахнулася від тієї моторошної картинки, але все скінчилося, екран згас, консоль вимкнулась.

— Що то було? — чомусь пошепки спитала Фана. Аг поборола напад страху і знизала плечима:

— Хтозна, може, дядьків захист спрацював, і тепер він матиме високоякісні фото переляканих порушників авторського права.

— Тю! — махнула на неї рюкзаком Фана, але обличчя в неї зробилося стурбоване. — Справді, ходімо вже.

Нічна дискотека за три вулиці волала і виблискувала світломузикою так, що хотілося затулити і очі, й вуха.

— Обійдемо дворами, — ніяково попросила Аг.

— Боїшся? — зловтішно заскакала навколо неї Фана.

— Не боюся. Старші хлопці чіплятимуться. Ти ж знаєш — не люблю.

Фана й далі зловтішалася:

— А ще мене принцесочкою дражнить! Та сама ти принцесочка: «На дискотеку не піду, повз дискотеку не піду, хлопців соромлюся!»

Проте, дражнячись і кривляючись, вона таки завернула за ріг, і дискотечні шуми почали віддалятися. Після всього того сяяння та блимання звичайна темрява штучної ночі здалася важкою й глибокою. В кінці провулка самотньо світився білий ліхтар. У його рівному, матовому світлі чітко

вимальовувалися три темні постаті. Були вони неприродно громіздкі у своїх важких чорних плащах. Аг відчула, що Фана вже хапнула досить повітря для потужного вереску, і сильно затисла їй долонею рота. За секунду вона відняла руку, і дівчата обережно відступили в тінь ближнього будинку. Три віртуальні злеці, тепер реальні — від важких військових чобіт до різноколірних голів, чорної, синьої й білої — стояли під самотнім ліхтарем на задвірках дискотеки.

2

— Ну й хто?.. — почав був Спалах, але замовк і став роздратовано озиратися. Морок знизав плечима і відступив далі від світла. Вигук стояв під ліхтарем, схрестивши на грудях руки і суплячи брови:

— Навряд чи це володар Синього Коридору. Він мав попередити. Може, щось пішло не так? Гаразд, нехай сам нам усе пояснить.

Вигук дістав з-під плаща невеличку чорну кульку і підняв на розкритій долоні. В глибині кульки світилися три маленькі білі цятки і одна яскраво-червона. Фана штовхнула Аг ліктем:

— Що то в них?

— Маячок. Такі дітям дають, щоб не губилися. Парний, мабуть, у того, кого вони шукають.

— А кого?

— Тихо.

Аг знову зробила рух затиснути