Володимир Кільченський - Присмак волі

зброю і харчі татарській бідноті, а потім з лихвою повертали свої витрати невільниками. Козацтво вступило у боротьбу з татарами: розганяло табуни та отари, якими вони заполонили степ, руйнувало їхні улуси, міста, звільняло невільників. Народ повірив у силу козаків, вони ставали героями, які оспівувались у піснях, а в оповідях — легендарними лицарями. Це притягувало до козацьких лав усе більше людей, котрі втратили рідних, поневолювалися землевласниками. Чимдалі — тим більше розвивалися і вкорінювалися поняття, що козак має бути вільною людиною, нікому не підвладною, не зв’язаною ніякими повинностями, окрім боротьби з прикордонними ворогами. Хто пристає до козаків, скидає з себе всякі пута і залежить тільки від виборної козацької влади. Свої права козаки відстоювали усіма силами, а оскільки цих людей ставало дедалі більше в Україні, можновладці найближчих країн уже боялися їх. Маючи потребу у захисті від татар, козацькі права поступово починають визнавати місцеві поміщики та представники влади. Так формується наприкінці XVI століття козацький стан, козацьке звання, і безліч люду починає долучатися до козаків, щоб користуватися правами і пільгами. Тепер козацтво набуває великої сили і стає важливим суспільним фактором.

Перші набіги проти татар влаштували прикордонні старости, як-от: Остафій Дашкович, князь Костянтин Острозький, а першу Січ за порогами зумів організувати приблизно у 1550 році князь Дмитро Вишневецький. Заклав її на стратегічно вигідному острові Хортиця, який з півночі захищений порогами, а з півдня недосяжний для великих суден через розгалуженість плавнів. Пізніше татари захопили Хортицю за другим бойовим приступом, а Вишневецький у 1561 році потрапив у полон і героїчно загинув у Царграді (Константинополі). Але цей рух уже не могли спинити ні польські укази («не ходити в поля татарські...»), ні помста татар за руйнацію їхніх улусів. На місце загиблого Вишневецького з’явився Богдан Ружинський, який очолив боротьбу з татарами. Є свідчення того, що цього ватажка коштами підтримувала Москва. Згодом потужним фактором розвитку козацького руху стало непосильне гноблення селян польською шляхтою і спроби окатоличити православне населення України, що викликало нову хвилю обурення українців.

Оглядаючись на минувшину, я висловлюю свою суб’єктивну думку щодо виникнення лицарського козацького ордена на початку XVI століття, проте не міг обійти увагою і ті значущі події, які сталися на території нинішньої України у XIII столітті. Сива давнина відгукується і в нашому сьогоденні, бо таким вже є невблаганний хід історії...

Володимир Кільченський

У козацькому зимівнику 

Андрій та Тимко товаришували змалечку. Рік різниці у віці ставив їх у рівні умови. Де б що не відбувалося — пташині чи звірині лови або ж улюблені ігри посеред гаїв та яруг — хлопці завжди були разом, допомагаючи один одному та захищаючись від старших парубійків. Змагаючись між собою в усьому, швидше від інших навчилися рибалити, полювати на звірину, птахів. І взимку, і влітку приходили з навколишніх балок та гаїв із багатою здобиччю. Добре вивчивши поведінку звірини, щоразу вигадували нові сильця, і їхньою здобиччю найчастіше були лисиці, бобри, зайці, куріпки. Неглибока річечка славилася різнориб’ям: вайлуваті соми, хижі щуки, колючі окуні, блискучі карасі та плотва наче просилися у тенета, які хлопці в’язали власноруч.

Батьки Андрія та Тимка також були не тільки сусідами. У молоді роки вони їздили на Січ, тож частенько довгими зимовими вечорами згадували свої непересічні походи на татар. Ще з малих літ хлопчаки, затамувавши подих, слухали батьків та їхніх гостей про минувшину. Згадуючи в уяві оповіді про полювання на степового тура у приорільських луках та перелісках, Андрій і Тимко мріяли швидше стати дорослими і бути вправними мисливцями або ж податися до запорозьких козаків, які на той час були єдиною силою, здатною зупинити нищівні набіги кримчаків на християнські поселення. Батьки добре знали звичаї та манеру поведінки татар, а Федір Підлужний, батько Андрія, був старостою у зимівнику і керував діями козаків під час нападів татар.

Устим Дубовик, батько Тимофія, знайшов собі дружину у татарському стані, куди вона потрапила молодою дівчиною після захоплення зимівника ворогами. Увірвавшись в улус, сотня відчайдухів, серед яких був і Устим, у запеклій боротьбі звільнила юну полонянку разом з іншими християнами. Устима було поранено, а доглядати парубка по дорозі в рідний край взялася Одарка, майбутня Тимкова мати.

Полишивши козакування, Федір перейшов на осіле життя в селі Михайлівка. Серед запорожців він був сотником, та, отримавши у боях з татарами рани, став хліборобом, оселився поряд із бойовим товаришем.

Вправні були батьки у хлопців, і незважаючи на те, що сім’ї стали чималими, жили вони в достатку. У засіках — зерно, сушена риба, у льохах удосталь овочів, у діжках — солонина, а на свята діти завжди ласували медом. Харчі в достатній кількості завжди були в домі, а запаси на випадок неврожаю чи інших негараздів були закопані неподалік від зимівника в особливих ямах. Зазвичай це було збіжжя, яке могло зберігатися там не один рік. Про місцезнаходження тих ям знали лише батьки.

Коли діти підросли і Андрію виповнилось п’ятнадцять років, а Тимошу — чотирнадцять, Устим із Федором вирішили віддати підлітків у науку до найближчого Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря, що був неподалік, біля річки Самари.

Улітку хлопці вже знали, що доведеться вирушати в дорогу на навчання, тому, не розлучаючись, кожного дня доганяли своє дитинство. Клопоти по господарству часто-густо лягали на їхні плечі. Уранці потрібно було виганяти телят на випас, годувати курей, приглядати за гусьми та впродовж дня кидати в загін траву та посічені гарбузи свиням, аби ті не ремствували.

Більшість підлітків також були зайняті справами по господарству, та коли припікало сонце і всі живі істоти вгомонялися, хлопці кидалися до річки — купатися, рибалити. Під вечір натруджені люди зганяли худобу у двори і знову зчинявся лемент: ревіли корови, верещали свині, ґелґотали, вигинаючи товсті шиї, гуси.