Енн Файн - Позаду льодовні

Були часи, коли ми відстежували тенденції. Ділили хиби на акуратні групки по десять у кожній, а потім Касс (яка тоді ще була однією з найсильніших у класі з математики) час од часу складала кольорові графіки. Однак підраховування виявилося вкрай марудною справою, і ми покинули цю витівку, виявивши, що мій замазура та її егоїстка й недбайлиця незмінно очолювали Список протягом двох років. Звісно, відтоді все змінилося. Тепер про Касс батьки безперестанку кажуть, що вона понура та грубіянка, а про мене, я не раз чув, вони перешіптуються: «Том такий замкнутий», — зате вигуки: «Томе, не будь таким галасливим!» — чути дедалі рідше.

Ми з Касс навіть придумали ритуал додавання нових провин у Список. Ми дуже важко зітхали, записуючи їх, а потім я понуро підсумовував:

— Ну що ж, ідеальних людей не буває, — і запихав записник у два поліетиленові пакети, а потім загортав у фольгу.

— Щира правда, — кивала Касс. — Щирісінька правда.

Згодом, коли ми вже переставали сміятися, вона скочувалася з мішків, щоб я міг дотягнутися і покласти Список у сховок.

— Готовий? — питала вона і задувала свічку, а потім ми йшли додому та під час вечері традиційно вислуховували лекцію: «Невже ви двоє знову потикалися в ту древню брудну нору? Ох, ну ви й шелихвости! Одного прекрасного дня вона обсиплеться, і вас обох буде поховано живцем».

Касс лише знизувала плечима. Зрештою, шелихвістка записана ще на найпершій сторінці альбому, а старі прогріхи її більше не обходили. Тому я запевняв маму:

— Ні-ні, там безпечно. Та льодовня ще нас усіх переживе.

Я справді так думаю, тому що побудована вона сумлінно. Льодовня ніколи не обсиплеться. Ззовні вона схожа на захований у гущавину маленький округлий пагорок, порослий рястом, кропивою та первоцвітом. Таке враження, що хтось колись просто висипав тут цілий віз свіжої вогкої землі, й вона за лічені секунди встелилася рослинами.

Біля входу розрослася ожина — це вже ми з Касс доклали рук. Ще давненько ми дозволили їй поплестися цегляним муруванням, і тепер вона так розрослася, стала такою густою і занехаяною, що влітку з-за неї вхід у льодовню взагалі не побачиш. Щороку ранньою весною колючі та в’юнкі рослини всіх можливих кольорів — від майже жовтого і до майже чорного — переплітаються ще щільніше, ніж торік. У червні зловтішна павутиця тріумфально підноситься здоровенними білими квітами над усією рослинністю. А в липні пагорок уже такий розбуялий, непроглядний і потаємний, що я можу роздивитися бодай щось крізь густі зарості та плетиво, лише коли стаю одразу ж біля входу, спершись об сипуче мурування і відчуваючи, як воно щипає мені спину крізь тонку футболку. І якби ви опинилися буквально за кілька кроків од мене, то нізащо не здогадалися б, що я отутечки, зовсім поруч, спостерігаю за вами.

Льодовня схожа на лунке підземне іглу,[4] збудоване з маленьких червоних цеглин. Вузький вхід ветхий від погоди та весь у вибоїнах; але за кілька кроків, де прохід несподівано розширюється у великий темний купол, цегла досі лискуча й міцна.

Колись льодовня була значно глибшою. Тут місяцями зберігали всю дичину, впольовану на території великого маєтку. Спочатку довгоногих оленів з переляканими очима та купи фазанів переправляли вздовж річки до пристані, що коло підніжжя пагорба. Потім здобич тягнули дерев’яними санями і, обгорнувши соломою, викладали між величезними брилами льоду, привезеного з півночі.

А потім хтось засипав льодовню землею. Хоч хто це був, та він викопав чимало ґрунту на окраїні лісу. Там і досі видно порослі бур’янами обриси широкої ями. Звісно ж, Джеймісон розповів нам, що яму засипали після того, як там загинула дитина: вона нібито впала, зламала ногу й так і не змогла видряпатися.

— Ти йому віриш? — випитував я в Касс.

— Звичайно, ні! Ти що, несповна розуму? — одна лиш думка про Джеймісона страшенно її розлючувала. — Він просто полюбляє вигадувати такі історійки, поки розставляє капкани.

Отож тепер льодовня більше схожа на печеру, ніж на льох. У ній досі відчувається вологість цегли, як у закинутих залізничних тунелях, а на волосся час від часу обсипаються піщані крихти. Ми самі облаштували там підлогу з мішковини, а свічки зазвичай ділили порівну.

Улітку більшість часу ми бували саме тут. Додому ходили хіба що поїсти або поспати. Коли нас питали, де ми були, відповідали: «в клуні» або «біля корівника». Якщо ж нас притискали до стінки, стверджуючи, що Джеймісон бачив, як ми бігли до річки, то відповідали, що просто бавилися біля старого мосту або ж лазили по деревах у гаю. За жодних обставин ми не зізнавалися, що були в льодовні.

Я й досі так роблю. Коли мене запитують, я маю напоготові відмовку, нібито йшов до річки, хоча тепер, коли я вже подорослішав, ніхто не переймається тим, де мене носить.

A Kacc це взагалі більше не стосується, бо вона тепер майже не ходить зі мною в льодовню. Хоча Список і стає все довшим, нові хиби в нього записую тільки я (тут варто віддати Касс належне: більшість вад — її заслуга).

Коли я кличу її з собою, вона відмахується: «Не зараз, може, пізніше».

І я чимчикую сюди, сподіваючись, що вона таки прийде. Але Касс майже ніколи не приходить. Я вже вам казав — вона змінилася.

Я роблю нотатки наприкінці великого червоного записника, аж поки мені стає остаточно зрозуміло: Касс знову не прийде. Потім я запихаю блокнот разом з альбомом у пакети