Владислав Валерійович Івченко - Одного разу на Дикому Сході

— А ти чого не копаєш? — помітив Жникін і вмить роздратувався. — Думаєш, як панна, так і могилу тобі мусять інші копати? Все життя кров народну пила, палець об палець не вдарила і в останню мить попрацювати не хочеш, сучко! Нумо копай! — матрос жбурнув ногою лопату до Міри. Дівчина подивилася на нього. Презирливо, як на дурного собаку, що біжить за екіпажем і гавкає біля колеса невідомо для чого. Жникіна аж пересмикнуло від її погляду. Наче того ж собаку, якого візник приласкав на всю спину батогом. — Ах ти ж курво! Ще посміхатися мені будеш! Та я тебе! — Жникін аж затремтів від люті.

— Матросе, ми з вами не на «ти» і ніколи не будемо, — сказала Міра спокійно. І всі здивувалися цьому спокою. Солдати он аж закрутили головами, бо ж видно було, що Жникін запальний, і з ним так не можна балакати, бо вб’є. Але балакала. — Це по-перше. А по-друге, останні хвилини свого життя я не хочу витратити на те, щоб санітарію вам, червонопузим, забезпечувати. Краще сонцем помилуюся.

— Ах ти ж суко! — вибухнув матрос і кинувся до дівчини з занесеним кулаком. Вона навіть не спробувала втекти чи затулитися руками. Стояла і посміхалася. Всі вирячилися на них, і жоден не помітив, як Чет відстебнув кобуру і поклав руку на револьвер. А другу руку сунув у сіно на возі. Сидів і спостерігав, весь напружений, наче стиснута пружина.

Матрос підбіг до Міри і зупинився перед нею з піднятою, готовою для удару рукою. Кілька секунд вони дивилися в очі одне одному. Жникін тремтів, Міра була спокійна, наче аж з цікавістю роздивлялася матроса. Зовсім його не боялася, чим дратувала того ще більше.

— Твар! Підстилка офіцерська! Сучка! Шльондра! Ти мені не вказуй! — розбурхував себе матрос, але так і не наважився вдарити, відступив на крок. Чет прибрав руку з револьвера. — Суко! Суко! Суко! — забурмотів матрос, невдоволений сам на себе, що не зміг ударити. Тепер боявся і подивитися в очі Мірі, відвертався. — Не хочеш копати — залишимо так! Як собаку! Стервом валятися тут будеш! І я тебе власними руками пристрелю! Чуєш, курво? Особисто тобі кулю в потилицю пущу, сучко лінива! Та я таких, як ти, знаєш скількох до стінки поставив, наволоч буржуазійну!

Міра почула це і зблідла. Зчепила зуби, приплющила очі. Згадала, як гостювала у дядька Анатоля на Волині, в його великому маєтку. Батьки відіслали її з Петербурга відпочити на природі і набратися сил. А то ж худе, бліде, раптом на сухоти захворіє. А у дядька Анатоля і молоко, і мед, і ягоди, свіже повітря і товариство з чотирьох двоюрідних сестер та кузена Мікі. Звісно, трохи лякало, що війна була неподалік, але фронт нібито стабілізувався, у газетах писали, що австріяки з тевтонами далі не підуть. До того ж батько Мірин якраз утратив роботу, вдома було сутужно, позичати гроші батьки не вміли, то й вирішили, що вже самі бідуватимуть, а дитину мучити не треба.

Відправили, і все було добре аж до того самого вечора, коли все трапилося. Тоді вже тривожні часи почалися — і на фронті розгардіяш, і в тилу. Розповідали страшні речі, що солдати власних офіцерів убивають пострілами у спину, а потім тікають додому чи не цілими частинами, кидають фронт напризволяще. Дядько Анатоль, коли таке чув, то кривився і важко зітхав, бо сам же був колишній офіцер, російський дворянин, державник, і серцем переймався за долю імперії. Тітка Ельшбета бачила, як чоловік хвилювався, і політичні розмови заборонила. А того вечора діти влаштували виставу. Казкову. Міра грала принцесу, усі хотіли бути принцесою, але роль віддали Мірі, бо хто, як не вона, на казкову принцесу була схожа.

Вистава пройшла чудово, і дядько Анатоль, і тітка Ельшбета, і кузен Мікі, який вже вважався дорослим і участі у виставі не брав, щиро аплодували. Раптом на вулиці загавкали собаки. І пролунали постріли. Дядько Анатоль побілів, кинувся до парадного входу, коли це з чорного, який вів до двору, вломилися люди. П’яні, брудні та озброєні. Заволали: «Горілки! М’яса!» Дядько Анатоль наказав їм іти з будинку геть, та вони проштрикнули його багнетом. Ось так просто, навіть не говорили нічого. Дядько, такий рославий і сильний, здивовано дивився на миршавого дезертира, який насадив його на багнет, наче курча на рожен. Потім ноги підігнулися і дядько впав. Заплакали сестри, закричала тітка Ельшбета. Тільки Міра мовчала. Дивилася на труп дядька. Дезертири почали грабувати будинок, а їх зігнали в одну з кімнат, де зачинили. Це була кімната кузена Мікі. Він дістав зі свого столу револьвер, який подарував йому хтось з родичів на повноліття. Тітка Ельшбета намагалася зупинити сина, але він був невмолимий, обличчя побіліло. Навіть гримнув на мати, щоб не заважала. Тепер відчував себе єдиним чоловіком у родині і мусив захистити їх усіх. То постукав у двері і вбив нападника, який відчинив. Потім ще двох поранив, доки не закінчилися набої. Мікі застрелили. Бо хоч і дезертири, а понюхали пороху на фронті, стріляти вміли і здолали переляканого підлітка, досвідченого хіба що у полюванні на качок.

Тітка Ельшбета страшно закричала. Її витягли і почали ґвалтувати. Мало не на очах дітей. Потім усіх дівчат відвели до сараю, де зачинили у темряві. Згодом принесли туди і ледь живу тітку. Дезертири почали пити-гуляти у будинку. Слухали патефон, відкорковували шампанське, брудно лаялися, співали якихось сороміцьких пісень. Було дуже страшно, дівчатка сиділи і плакали над ледь живою матір’ю, яка стогнала на підлозі. Міра ж лазила стінами, складеними з дикого каменю. Шукала хоч якусь шпарину, щоб утекти, відчувала, що не можна залишатися. Але каміння було викладено щільно, дядько Анатоль любив у всьому порядок і якість.

Міра видерлася аж до даху, мацала дошки і черепицю. Знайшла одне слабке місце, хитала і розхитала, зідравши ніготь. Таки вибралася на дах. Хотіла далі сплигнути, відчинити двері до сараю і разом з усіма втекти, але почула п’яні голоси, що наближалися. Міра завмерла на даху. Вже почало світати, і якби дезертири