Орасіо Кірога - Казки Сельви

надвечір його почало лихоманити ще дужче, ніж доти, й чоловік знову знепритомнів.

Однак черепаха й цього разу почула його слова.

— Якщо він залишиться в сельві, то помре, бо тут немає ліків, — проказала вона. — Я мушу доправити його до Буенос-Айреса.

І черепаха нарвала гнучких та міцних лозин, обережно поклала чоловіка собі на панцир й добре прив’язала, аби той, бува, не впав. А коли після численних спроб їй вдалося, не потривоживши мисливця, якнайкраще припасувати рушницю, шкури та гарбуз зі зміями, черепаха вирушила в путь.

Отак повзла вона багато днів і ночей із чоловіком на спині. Проминала ліси та поля, перепливала широкі річки, долала грузькі мочарі. Рухалася вісім-десять годин, а тоді зупинялася й обережно клала чоловіка на суху траву.

Потім знаходила воду та соковите коріння й напувала та годувала хворого. І їла сама, хоча була така стомлена, що воліла б краще спати.

Часом їй доводилося повзти під пекучим сонцем; стояло літо, і мисливця так лихоманило, що той марив та помирав од спраги. «Пити! Пити!» — стогнав він раз по раз. І черепаха мусила його поїти.

Так минали дні, тижні. Вони неухильно наближалися до Буенос-Айреса, однак із кожним днем черепаха дедалі слабшала, знесилювалася, а проте не нарікала. Часом вона лежала знеможена, а до чоловіка почасти поверталася тяма, і він голосно промовляв:

— Я помру, мені стає все гірше, і лише в Буенос-Айресі я міг би вилікуватися. Але я помру один-однісінький тут, у лісі.

Він був непритомний, тож гадав, буцімто й далі лежить у своєму сховку. А черепаха підводилася та рушала далі.

Та настав день, коли черепаха не могла більше повзти. Її сили вичерпалися. Бідолашна тварина знемоглася, бо вже цілий тиждень не їла, так квапилася якнайшвидше дістатися до Буенос-Айреса.

Коли споночіло, черепаха завважила на обрії далекі вогники, що освітлювали небо, й не могла зрозуміти, що це за сяйво. Вона дедалі слабшала і вже заплющила очі, готуючись померти поруч із мисливцем і шкодуючи лише про те, що не спромоглася врятувати людину, котра так добре повелася з нею.

Вона вже була в Буенос-Айресі, але не здогадувалася про це. Бо то вогні міста відбивалися в небі, і черепаха прощалася із життям, коли її героїчна подорож нарешті скінчилася.

Однак якесь міське мишеня — можливо, то було мишеня Перес[2] — угледіло помираючих подорожніх.

— Оце так черепаха! — мовило мишеня. — Вперше бачу таку здоровенну черепаху. А що там у тебе на спині? Либонь, дрова?

— Ні, — сумно озвалася черепаха. — Це людина.

— І куди ж ти прямуєш із цією людиною? — поцікавилося мишеня.

— Я... я... сподівалася дістатися до Буенос-Айреса, ледь чутно проказала нещасна тварина. — Але ми помремо тут, бо я ніколи не доповзу...

— Яка ж ти дурна, — розреготалося мишеня. — Вперше бачу таку дурну черепаху! Адже ти в Буенос-Айресі! Оті вогники вдалині, то і є Буенос-Айрес.

Від цих слів мишеняти черепаха відчула неймовірний приплив сил, — адже вона ще могла врятувати мисливця — тож одразу поповзла далі.

Вдосвіта директор зоопарку завважив брудну худющу черепаху, що тягнула прив’язаного до її спини помираючого чоловіка. Директор упізнав свого приятеля й негайно побіг по ліки, які швидко зарадили хворому.

Коли мисливець дізнався, як його врятувала черепаха, як вона подолала триста миль, аби вилікувати його, то не схотів розлучатися з нею. А що він не міг тримати її вдома, бо жив у невеличкому помешканні, директор пообіцяв оселити тварину в зоопарку та дбати про неї, немов про рідну дочку.

Так усе й сталося. Втішена людською ласкою черепаха залюбки повзає по всьому зоопарку, це її ми можемо бачити щодня, коли вона їсть траву, що росте біля кліток із мавпами.

Мисливець щовечора провідує її, а черепаха здаля впізнає свого приятеля. Години зо дві вони проводять разом, і черепаха ніколи не відпускає мисливця, поки той не поплескає її по панциру.

Фламінгові панчохи

Якось змії влаштували бал. Серед запрошених були жаби, листолази, фламінго, крокодили та риби. Звісно, риби не ходять, тож і танцювати не вміють, та оскільки свято призначили на березі річки, риби повитикалися з води й плескали хвостами.

Крокодили причепурилися, обві­шавши шиї намистами з бананів, і курили парагвайські сигари. Жаби вбралися з голови до ніг у риб’ячу луску і йшли перевальцем, начеб пливли. І поки вони, споважнілі, проходили берегом річки, риби брали їх на кпини.

Напахчені листолази крокували на двох лапах. До того ж вони почепили по світлячку — ті правили їм за ліхтарики та погойдувалися при кожному кроці.

Але всіх перевершили змії.