Жюль Верн - Чорна Індія
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Джемс Стар зняв капелюх. Шахтарі з відкритими головами стояли мовчки. В отій німій, прощальній сцені було щось величного й зворушливого.
– Дорогі мої, – заговорив інженер, – нам треба розійтися. Копальні Аберфейль, що стільки років з’єднували нас до спільної праці, використані цілковито. Всі наші труди й глядання показались даремними; останній кусник вугілля видобутий вже з шахти Дошар.
На потвердження своїх слів Джемс Стар показав робітникам кусник вугілля, полишений на тачках.
– Отой кусник вугілля, дорогі мої, – говорив дальше Джемс Стар, – це мовби остання крапля крови з нашої копальні! Ми заховаємо його на пам’ятку, як зберігається перший кусник вугілля, добутий з копалень Аберфайлю сто п’ятдесят років тому назад. За отой час багато поколінь робітників змінилося в наших копальнях. Тепер всьому кінець! Мої останні слова до вас – це прощання! Годували вас оті копальні, що танули в ваших руках. Важка була робота, та не без користі для вас. Наша велика родина – бо всі ми творили разом родину – розкотиться по світі, й важко подумати, щоб ще коли зійшлася разом. Так не забувайте, що ми довго жили разом, й що гірняки Аберфайлю повинні помагати один другому. Ваші давні господарі рівно ж не забудуть вам того. Коли люди працюють разом, не можуть бути собі чужими. Ми будемо слідкувати за вами, і куди б ви не звернулися, шукаючи чесної праці, всюди підуть за вами наші прихильні згадки про вас. Прощайте, дорогі мої, нехай Господь береже вас!
Сказавши це, Джемс Стар обняв найстаршого із шахтарів, в якого очах заблистіли сльози. Відтак наставники різних шахт підходили стиснути йому руку, а робітники, махаючи шапками, кричали:
– Прощайте, пане Стар, начальнику й приятелю наш!
Оте прощання зробило на всіх велике враження. Всі сумовито розходилися з широкої площі. Джемс Стар остав сам-один. Кроки шахтарів востаннє застукотіли по чорних доріжках, і глибока тишина залягла гомінкі колись копальні Аберфайлю.
Тільки один чоловік остався біля Джемса Стара – наставник Симон Форд.
Край нього стояв хлопчина п’ятнадцяти років. Це був його син Гаррі, що кілька літ працював вже на шахті.
Джемс Стар і Симон Форд знали й шанували один другого.
– Прощавайте, Симоне! – сказав інженер.
– Прощавайте, пане Джемс, – відповів наставник, – чи краще б сказати – до побачення!
– Розуміється, що до побачення! – відповів Джемс Стар. – Ви знаєте, що я все радий вас бачити й говорити з вами про наш старий Аберфайль!
– Знаю, пане Джемсе, знаю!
– Мій дім в Единбурзі все отворений для вас!
– Единбург далеко, – похитав головою наставник, – далеко від шахти Дошар!
– Далеко, Симоне? Де ж ви задумуєте тепер проживати?
– Тут, пане Джемс! Ми не кинемо копальні, кормительки нашої, тому, що молоко в неї висохло. Ми полишимось вірними їй, – жінка, син і я!
– Так прощавайте, Симоне, – відповів інженер, а голос в його чутно дрижав.
– Ні, пане Джемс – ще раз кажу вам: до побачення, а не прощайте! Я буду не я, якщо Аберфайль ще вас не побачить!
Інженер не хотів розвівати мрій старого наставника. Він поцілував молодого Гаррі, що глядів на нього зворушеним поглядом, ще раз подав руку Симонови і вийшов з копальні.
Це все сталося десять років тому назад. Та, не вважаючи на бажання, висказане Симоном побачитись ще з ним, Джемс Стар нічого не чув ніколи про старого наставника.
Нараз тепер, по десятилітньому розстанню, це письмо Симона Форда, що закликає його приїхати, не отягаючись, на копальню Аберфайль!
Цікава для нього новина – що це може бути? Копальня Дошар, шахта Ярова! Які спомини минулого наводили оті імена! Такий гарний був це час – час праці, боротьби – найкращі роки його діяльности.
Джемс Стар прочитував лист, вертів ним на всі боки, жаліючи, що Симон Форд не додав ще кількох слів пояснення. Лихий був на нього за оту скупість мови. Невже старий начальник відкрив де-небудь які нові поклади? Ні, це неможливе!
Джемс Стар пригадував собі, як старанно переводив розшуки перед остаточним замкненням копальні. Він сам кермував роботами, та нічого не знайдено у вичерпаній землі. Розглядали навіть верстви землі під покладами піску, що лежить нижче вугілля, та і там нічого не було. Джемс Стар покинув копальні з рішучою постановою, що там уже не було ні одного кусника вугілля.
– Ні, – повторював він, – ні! Невже можна подумати, що Симон Форд знайшов те, за чим я глядів даремно? А прецінь він знав, що тільки одно в світі може мене зацікавити... І нараз оті запросини приїхати в копальню!
Джемс Стар все вертав до того загадкового листа.
З другої сторони, знав він Симона Форда, як досвідченого шахтаря, що знав добре своє ремесло. Не бачив він його від того часу, як покінчились роботи в Аберфайлю. Він не знав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорна Індія», після закриття браузера.
