Світлана Талан - раКУРС

звичайною ручкою синього кольору. І знову отримала двійку, так і не зрозумівши, чому вчителька — така недотепа. Узагалі в дитинстві мене часто дивували дорослі. Ніяк не могла второпати, чому дівчатка на шкільній лінійці першого вересня мали бути з білими бантиками на голові? Не терпіла довге волосся, бо в ньому постійно щось застрягало, від реп’яха до жувальної гумки, тому в мене завжди була коротка стрижка. І ось мама на перше вересня щороку, ледь не плачучи, умовляла мене причепити отой ненависний бантик на маківку. Оте біле опудало боляче хапалося за моє волосся, і на лінійці я бажала лише, щоб усе швидше закінчилось і можна було стягнути його й запхати в портфель. Щоб час минав швидше, я роздивлялася дівчаток із бантами, намагаючись зрозуміти, як вони можуть робити їх красивішими. У школі за мої одинадцять років навчання вчителі так і не змогли відучити мене від звички підгинати праву ногу під себе, коли сиділа на стільці. Попри все, я вчилася доволі непогано й після закінчення шкільного навчання вступила до медучилища.

Чому я сиджу біля валіз, не розпаковуючи їх, а поринувши в спогади? Напевно, тому, що в цій кімнаті минуло моє дитинство, і навіть ліжко те, з якого я випурхнула в доросле життя. Тут нічого не змінилося з того часу, як я зробила чергову спробу влаштувати особисте життя. Ті самі шпалери, які ми клеїли з мамою, розкладний диван для моїх дівчаток, на вікні квітнуть біла герань і рожева орхідея, яку я колись подарувала матері на день народження. Шафа майже порожня: мама подбала заздалегідь. На кількох полицях складений наш одяг, який я не брала із собою, коли з коханим вирішили, що будемо жити в нього. Переді мною дві валізи меншого розміру, там речі моїх доньок. Першими починаю розбирати речі молодшої — Маринки. Їй чотири роки, і вона взагалі не бачила свого батька. Моє велике кохання скінчилося тоді, коли батько Маринки заявив, що не хоче мати дитину й узагалі не впевнений, що вона його. Запевняти в чомусь чи переконувати я не мала наміру, тим паче жити з людиною, яка мені не довіряє, не змогла. Мовчки зібрала речі та переїхала до батьків, «порадувавши» їх новиною, що їхня донька незабаром стане матір’ю-одиначкою.

А перше моє велике кохання тривало майже три роки. Тоді мені здавалося, що це принаймні надовго, якщо не назавжди. Тоді я була взагалі надто довірливою та молодою й уперше помилилася. Своєму коханому я занадто довіряла, а він цим скористався й почав надто тісно спілкуватися з моєю подругою. Скінчилося все тоді, коли я зненацька застукала їх у своєму ліжку. Зареєструвати шлюб ми не встигли, а народити дитину змогли. Лізі було три тижні від народження, коли це сталося. Він наполягав, щоб я зареєструвала доньку на його прізвище, але я не вмію пробачати. Моя впертість призвела до того, що стала матір’ю-одиначкою й повернулася ось у цю кімнату. Тоді мої батьки були впевнені, що я по молодості помилилася, з ким не буває, але я вмію робити «сюрпризи». Хоч би там що, але я вдячна батькам, що не гризли мені щодня голову й прийняли обох моїх дітей щиро. І ось я знову обпеклася. Гадалося, що з цим хлопцем мені буде по-справжньому добре й по-сімейному затишно, але він так і не зміг ставитися до моїх доньок, як до своїх дітей. Я не ставила високу планку й не наполягала на тому, щоб він їм заплітав косички, готував їсти чи обпирав їх, мені потрібно було батьківське ставлення до них. Не склалося. І ось тепер я тут, у своїй кімнаті, розкладаю одяг на полички та розумію, що не створена для сімейного життя. Мені лише двадцять п’ять, а я встигла народити дітей без батьків і не змогла створити родину.

Євген

Люблю прокидатися від звуків брязкання посуду на кухні. У мою кімнату долинають запахи чогось приємного. Спробую вгадати. Запіканка із сиру та смажені свинячі реберця. Це так мама любить балувати мене на вихідні. Коли йду на зміну в шахту, вона готує легкий сніданок, бо знає, що я надам перевагу зайвим п’яти хвилинам у ліжку над повноцінним сніданком. На роботу мама мені на порозі віддає пакет з обідом, а вечеряю я, коли заманеться: чи то одразу після зміни, чи тоді, коли повертаюся додому з гулянок. Сьогодні в мене вихідний, тож маю змогу смачно потягнутись у ліжку, повернутися на інший бік і спробувати ще трішки поспати. Лежу, заплющивши очі, хвилин із двадцять, але спрацьовує закон підлості, і сон остаточно втікає від мене. І так завжди!

Запахи страв дражнять, і я дибаю у ванну кімнату, кивнувши матері: «Вітаю!» Сьогодні з друзями запланували піти по обіді на річку Лугань, насмажити шашликів та попити пива. Погожі весняні дні манять зробити вилазку на природу й подихати свіжим повітрям. Поки мама не припахала мене на дачі, можна й річкою помилуватися, і пташок послухати, і з друзяками потеревенити.

— Женю, сніданок уже на столі! — це мама з кухні.

Зробивши свої ранкові справи у ванній кімнаті, розглядаю власне відображення в дзеркалі. Голитися не хочеться, моє відображення сказало, що можна ще день потерпіти. Упевнений, що Антон не забуде прихопити свій «Nikon», щоб зробити світлини з відпочинку на березі річки. А я ніяк не зберуся купити собі фотоапарат. І не в грошах справа, а в тому, що я про нього згадую лише на відпочинку. Ось для Антона клацати фотоапаратом — справжнє задоволення. Є в нього художній смак, на відміну від мене. Скільки я пам’ятаю Антона, він завжди з фотиком. А знайомі ми з дев’яти років. Якось ми з Юрком поверталися зі школи й помітили, як старші хлопці штурляють з усіх боків невеликого зросту рудого хлопчину. Ми підійшли ближче й побачили, що то були старші хлопці, наші знайомі, і ходимо ми в одну школу.

— Ви чого, пацани? — звернувся я до них. — Це ж мій далекий родич, — збрехав я, — відпустіть його.