Тетяна Валеріївна Бєлімова - Вільний світ

Біль серце опромінив

Блискучими ножами.

Поглянула – скрізь тихо.

Чийсь труп в житах чорніє…

Спросоння колосочки:

Ой радуйся, Маріє!

Було три сестри… У якомусь іншому житті. Вона – Нюся – старша, Поля (бідна маленька Поля, приречена від народження через фатальну ваду серця) – середня, і Клава – наймолодша. А ще був брат – найстарший, найкоханіший (у тата – у мами – у сестер – бабусь – дідусів, бо ж один) – Жора. Чому був? Він і зараз є! Він же десь є?

Але Поля померла… Це сталося рік тому. Її маленьке хворе серце просто не витримало (вона так і сказала перед останнім своїм віддихом: «Нема сил терпіти… серце вже не може…»), але спершу були оці страшні слова… нагромадження слів. Слова, які окреслювали невідворотний вимір долі кожного з них…

Що Поля не така, що вона «бачить», відчуває й промовляє те, що лише має бути, – про це незабаром дізналися всі тут, на маленькому Трухановому острові.

– Не можна ж так! Люди добрі! – Мати підпирає двері, не пускаючи до Полі чергового «відвідувача».

– Тю! Та я ж не за «просто так»! Я ж віддячу…

– Нехай, мамо… Пустіть його… Я все йому скажу…

Маленьке зіщулене тільце на ліжку. Поля жестом підкликає Клаву й дає кілька принесених «відвідувачем» цукерок. «Поділися з Нюсею…» – вичавлює синюватими губами.

І Клава швидко перебігає в іншу кімнату, де Нюся під вікном на лавці з незмінною книжкою («На й тобі! Поля дала!»). Із сіней долинають приглушені материні благання (укотре просить дати дочці спокій, не мучити смертельно хворої), схлипування «чужого» дядька (розчулився з подробиць свого дитинства, яких ніхто не міг знати, як же це вона взнала? вона? скільки там їй років? чотирнадцять? чи, може, Поля щось «сказала»? страшне… неминуче…).

Полі завжди погано після «цього». Біля її ліжка мати. Вона благає Полю «не приймати» («Доню! Просю тебе!»). Але Поля лише всміхається. Вона гарна тою білою, безкровною, наче аж напудреною, матово-порцеляновою красою, властивою серцевим хворим. І ця виняткова блідість, поєднана з великими карими очима й в’юнкими кільцями темного волосся, що надає її зовнішності чогось демонічного, казкового (якби не вічно підсинені вуста, хрипкий придих, який округлює рот у пошуках повітря, ніхто б і не завважив, що це смертельно хвора дівчинка), змушує всіх цих зайд, гультяїв, просто не перейнятих виживанням роззяв юрмами збігатися сюди, до неї, аби почути «суд» чи «присуд» долі.

– Мамо! Не забороняйте мені… – Поля опускає очі.

Вона не хоче засмучувати матір. Вона не може їй просто у вічі сказати, що – знає – свою – долю – що – вже – недовго – лишилося. Не має сил пояснювати, що їй так цікавіше, ніж цілий день дивитися в стіну чи у вікно, хай за тим вікном весна, розмай Дніпрового плеса, щебет птахів, гілочка бузку, що ось-ось має розквітнути. Так краще – для неї, для тих бідолах, що шукають відповіді. Вона їм поможе! Вона здатна їм допомогти! А їй? Її вже ніхто не врятує…

– Мадам Терещенко! Ви марно по мене посилаєте! Чуєте? Я не хочу ваших грошей! Якби ви навіть продали все – все, що маєте, – і повезли Полю у Швайцарію… то й тоді б ви нічого не змінили… Зрозумійте! Це не лікується! – Лікар відмовляється від чаю, але гроші з материного п’ястука таки запхнуто в кишеньку його тонкої в ледь помітну смужку камізельки.

За масивною діжкою з фікусом, у куточку, – ікони (від дверей геть їх непомітно). На одній, великій, зображено Вербну неділю: в’їзд Ісуса на осляті в Єрусалим. На іншій, такого ж розміру, – Миколу Чудотворця. На декількох маленьких – незмінна Богородиця, свята Аполлінарія, ще якісь лики в стертій позолоті. Агафія навколішках. Молиться.

– Мамо… – це Поля кволо стогне за стіною. – Позви маму…

– Так нема ж її, пішла на Поділ по лимони… Ти ж сама її просила…

Тихий сміх… Полі смішно, хоч і боляче сміятися… Вона знає, що мама нікуди не йшла (вона ж бачить її в тому темному кутку, вкляклу перед іконами, так, ніби й нема цієї стіни між кімнатами). По лимони пішов дядько Федір – сусід. Йому однак треба було до міста. А мама хотіла трохи поспати після безсонної ночі біля ліжка важкохворої, але знову не заснула…

– Нюсю… – синява Полиних вуст стала така виразна, що вони скидаються на чорничну аплікацію на геть білому обличчі. – Позви маму… я погладжу її по голові, і вона зможе заснути… Я їй допоможу…

Агафія все чує в сусідній кімнаті. Важкі гарячі сльози градом котяться по впалих щоках. Ні! Вона не хоче! Не хоче, щоби Поля витрачала рештки себе на неї!

Рипнули вхідні двері (а ніби ж нещодавно змащували), увійшов Семен. Нечутно ступаючи, прослизнув за діжку з фікусом і втупився в дружину.

– Ну? Як? Довго? Мучитися? – Усі ці німі запитання, сто разів промовлені вголос, повисли в повітрі зримими знаками дражливого неспокою, відчутної фізично трагедії. Адже це так несправедливо! Чому вона? За віщо? Така чиста… особлива… єдина дівчинка, бо така схожа на нього, на свого тата.

– Лікар більше не прийде…

Семен намагається обійняти Гафійку