Петро Федорович Кравчук - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85

Збоку глянути — це, мабуть, смішно: він, командир підводного човна-супермисливця, і покоївка. Але кому смішно? Хіба що отому галантерейному капітан-лейтенантові, який, сидячи на березі, ніколи не знатиме, що таке сексуальний голод. Бо ті, хто, як і він, місяцями не бачить суші, гибіючи в залізному череві підводного човна, навряд чи будуть сміятися…

— Скільки тобі років, дівчинко?

— Скоро сімнадцять.

— Що?! — Ентоні рвучко повернувся до покоївки. — Тобі ще немає сімнадцяти?

— А тебе це непокоїть?

Він здивовано дивився на дівчину. Його старша донька, Ненсі, мала шістнадцять. Що тепер робить Ненсі, яка виросла без нього, які в неї турботи? Він навіть не уявляв. Бував удома як гість, а дітей бачив лиш по кілька днів на рік.

Він раптом нестримно засміявся:

— Аж ніяк, пташко.

Принаймні якщо ця дівчинка увечері побіжить, підстрибуючи, до свого хлопця, йому від того не буде ні жарко ні холодно.

— Хто твої батьки, Кет?

— Вони працюють на винограднику. А я зовсім не хочу працювати на винограднику. Я довго шукала роботу тут, поблизу міста. Бо в місті неможливо знайти.

— Ти хотіла б мати гарну сукню, Кет? Чи навіть дві? — Ентоні зіскочив з тахти на ворсистий килим.

І, як був, подався з вітальні у глиб кімнат, поволі переставляючи ноги-колони.

Дівчина раптом стривожилась і почала квапливо одягатися, ховаючи в коротку сукенку своє смагляве тіло. Її великі темні очі збуджено заблищали, заметалися по кімнаті.

За хвилю Ентоні з’явився вже у домашньому халаті й капцях. Недбало кинув на стіл кілька асигнацій.

— Це тобі на сукню, Кет, і будь розумницею, пані Міріам ні про що не здогадається… На сьогодні ти вільна, можеш іти. — Він підійшов до розчиненого вікна, на ходу прикурюючи сигарету.

Усе дужче маяла од вітру прозора гардина, свіжий повів частіше проникав у відчинене вікно вілли, що стояла на згірку серед гострих кам’яних уламків. За поблизьким молом глухо гупали у бетон тугі водяні вали.

Збиралося на шторм.

Другу добу не було спокою на воді. Не було його для тих, хто вперше у великому плаванні, хто море бачив, стоячи на березі десь у Криму чи на Кавказі, — блакитне й лагідне, зрідка похмуре. А тут — на тобі! Крижане Баренцове, а ось уже й Норвезьке, холодна чорна й непривітна глибина і простір, невидимий за колючими спалахами полярної ночі. І це лише початок, а ще йти і йти просторами Атлантики, поки, нарешті, великий морозильний траулер зупиниться й кине перший трал. Невситимі баклани і чайки кигичуть над Гольфстрімом, кружляють за кормою над збуреними водами, ширяють над палубою у світлі прожекторів, на мить химерно висвітлюються у стрімкому розмахові крил і знову ніби відпливають у темінь, чути тільки жалібний скрик.

Другу добу з перервами на відпочинок матрос Віктор Гаркуша стоїть вахту біля стерна, куди призначений на превеликий його подив і захоплення, незважаючи на те, що він іще новачок — салага, як кажуть на березі.

Вахта на переході — чотири години вдень і чотири вночі. Стерновому робити тепер нічого, погоду хоч і закрутило, та курс поки що тримає автостерновий. Гаркуша наче прикипів до палуби, вперся спиною в перебірку, щоб не ганяло по палубі щоразу, коли судно заривається носом у воду або злітає вгору на хвилі.

Скоро, мабуть, доведеться переходити на ручне управління. Стрілка автостернового стрибає по шкалі, неначе сумнівається у визначеному напрямку. Світиться компас, блимає шкала автостернового, а саме стерно — ось воно, як і сотні років тому, — дерев’яне колесо з відполірованими держаками. Це вже як море зовсім почне захлинатися люттю — хапайся за них і тримай судно носом на хвилю. Автостерновий тоді ні до чого. Тільки штурман стане збоку, підстраховуватиме, щоб ти не помилився…

— Гаркушо! — лунає з темряви.

— На місці.

— Курс? — коротко кидає вахтовий штурман Георгій Гуртовий, припадаючи до локатора.

— Двісті двадцять шість градусів!

— А тепер? — запитує через хвилину.

— Двісті двадцять чотири!

— Добре, поїхали далі.

Ніч. Навальна хвиля раз у раз заходить збоку, гупає в борт, судно здригається, вода летить на палубу, шкварчить і піниться, бризки облизують скло ілюмінаторів. Матрос Валерій Бородін — ще один дозорний, що стоїть з Гаркушею на вахті, заворушився й заходився щільніше задраювати лобові ілюмінатори.

Другий помічник капітана, вахта якого тепер на капітанському містку, вимкнув локатор і зник за дверима штурманського відсіку. Він уже встиг узяти пеленг найближчого маяка і тепер зробить розрахунки, щоб визначити координати риболовного траулера в цьому хаосі. У стерновій рубці темно: тільки так можна побачити щось зовні, не проґавити чужі вогні, якщо трапляться по курсу. Потріскує пара в батареях опалення, стиха погуркує, відсвічує гірокомпас на окремій підставці.

— Ти не заснув? Бородін! — Це знову Гуртовий.

— Ображаєте!..

— Біжи годинники підкрути. Тільки ж не у зворотному напрямку, анкер зламаєш. Переведеш стрілки на годину назад. У кают-компанії й салоні особового складу. Годинник маєш? Звіримось…

— Чверть на третю.

— Гаразд, крути.

Це вже вдруге відтоді, як вирушили, вирівнюють час. Траулер проминув черговий часовий пояс.

— Вогонь попереду!

Гуртовий зводиться на рівні, швидко ступає кілька кроків, стає поруч із Гаркушею. Вогник в океані за кілька діб самотини — то вже подія.

— Ліворуч…

— Від твого носа, чи як?

— Ліворуч по курсу, — уточнює Віктор, і Гуртовий нетерпляче простягає руку:

— Бінокль. — Якийсь час він пильно вдивляється в ніч, потім передає бінокль дозорному. — Що можеш сказати?

Гаркуші дивно, він ще ні разу не дивився в бінокль уночі, що там можна побачити — збільшену темряву? Він мовчить, напружено дивиться в морок, щоразу міняючи сектор огляду, і, може, тому нічого не бачить, та нарешті вловлює дві світлі цятки попереду.

— Розрізняю два вогні близько один від одного. Той, що праворуч, — трохи вище від лівого… Думаю, що судно.

— Так, топові вогні судна… У якому напрямку рухається?

— Перетинає наш курс зліва направо.

— Молодець, будеш морським вовком… На якій відстані від нас?

— Не можу сказати, — знічується Віктор.

— Еге ж, на око вгадати важко, — погоджується вахтовий штурман. — А приблизно — від нас миль за сім-вісім. Розминемось.

За шість хвилин до одинадцятої Ентоні стояв у біломармуровому вестибюлі морського корпусу перед вахтовим офіцером, який уважно вивчав його посвідчення й перепустку в спецсектор оперативного відділу. Щоразу, коли Ентоні опинявся в цьому вестибюлі, на нього віяло холодом від білого полірованого каменю, яким було оздоблено все довкола: високі стіни з вікнами-ілюмінаторами у глибоких нішах, кілька сходових маршів на відкриту галерею другого поверху, масивні кам’яні поручні, сама