Джон Б. Джудіс - Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику

назва світової фінансово-економічної кризи кінця 2000-х — початку 2010-х рр.; спад економіки почався в грудні 2007 року й досяг піку у вересні 2008 року. (Прим, перекл.) ">[6] вони знайшли прихильників. Визначення популізму

Коли політологи пишуть про популізм, вони часто-густо намагаються підійти до його визначення як до дефініції наукового терміна на кшталт ентропії чи фотосинтезу. Але цей шлях хибний, оскільки немає чітко визначених ознак, притаманних лише популістським рухам, партіям чи політикам — від російських народників до Г’юї Лонга[7], від Марін Ле Пен у Франції до покійного конгресмена Джека Кемпа[8]. Кажучи звичайною мовою, ба більше — звичною політичною мовою, різні люди та партії, яких називають «популістами», подібні один до одного, наче рідні брати, але ми не можемо знайти в них певні риси, властиві тільки їм[9].

Утім, певна популістська політика все ж таки існує. Вона зародилася в США в XIX столітті, мала рецидив у XX та XXI століттях, а в 1970-х роках почала з’являтися в Західній Європі. На противагу популістським партіям і рухам Латинської Америки, які час від часу намагалися підірвати демократичне змагання за владу, популістські кампанії та партії в США та Західній Європі скористалися ним. Протягом останніх десятиріч ці кампанії та партії узгодили свої інтереси і після Великої рецесії переживають піднесення. Саме це стало об’єктом уваги цієї книжки. У ній я вирішив дещо розповісти про суть цього типу популістської політики і з’ясувати, чому до нього втягнуті Трамп і Сандерс, французький «Національний фронт» та іспанський «Подемос»[10].

Насамперед цей тип популізму, що зародився й розвинувся в США, а потім поширився на Європу, не можна обмежити належністю до правих, лівих чи центристів. Існують як праві, так і ліві й центристські популістські партії. Це не ідеологія, а політична логіка — спосіб мислення про політику. Історик Майкл Казін у своїй книжці «Переконання популістів» («The Populist Persuasion») частково викриває цю логіку. Популізм, пише він, — це «мова, і ті, хто вдається до неї, уявляють звичайних людей як величну групу, не обмежену вузькими рамками класу; вважають своїх опонентів з-поміж еліти корисливими та недемократичними; прагнуть збурити перших проти других»[11].

Це гарний початок. Він не описує когось на кшталт Рональда Рейгана чи Володимира Путіна, яких часом називають «популістами», але відтворює логіку партій, рухів і кандидатів — від американської Народної партії 1892 року до «Національного фронту» Марін Ле Пен 2016 року. Утім, щодо характеристики Казіна я б просунувся на крок уперед, розмежувавши лівих популістів на зразок Сандерса чи Пабло Іглесіаса з «Подемос» та правих популістів на кшталт Трампа і Ле Пен із «Національного фронту». Ліві популісти борються за народ проти еліти чи істеблішменту. Це вертикальна політика низів і середнього прошарку, які об’єдналися проти верхівки. Праві популісти борються за народ проти еліти, яку вони звинувачують у потуранні третій стороні, наприклад іммігрантам, ісламістам чи агресивним афроамериканцям. Лівий популізм двоелементний. Правий популізм триелементний. Він спрямований на «інших» і вгорі, і внизу.

Лівий популізм історично відрізняється від соціалістичних чи соціал-демократичних рухів. Це не політика класової боротьби, він не обов’язково прагне повалення капіталізму. Він також відрізняється від прогресистської чи ліберальної політики, спрямованої на примирення інтересів антагоністичних класів і груп. Він приймає базовий антагонізм між народом та елітою як суть своєї політики. З іншого боку, правий популізм відрізняється від консерватизму, який передусім ототожнює себе з діловими колами на противагу їхнім критикам та антагоністам із нижчих прошарків. У своїй американській і західноєвропейській версіях він також відрізняється від авторитарного консерватизму, спрямованого на повалення демократії. Він діє в межах демократичного контексту.

Отже, немає спільної ідеології, яка визначає популізм. Так само немає і цілісної групи людей, яку можна назвати «виборцями» популістів. Це можуть бути робітники — «сині комірці», крамарі чи студенти, обтяжені боргами; це можуть бути бідняки чи середній клас. Так само немає єдиного визначення «істеблішменту». Воно варіюється від «грошових мішків», яких засуджували старі популісти, до «яйцеголових інтелектуалів» Джорджа Воллеса та «касти», на яку нападає «Подемос». Популізм не обмежується точними визначеннями «народу» та «еліти». Але для нього характерні конфліктні відносини між цими двома групами (або, у разі правого популізму, трьома).

Власне, конфлікті породжує той перелік ультиматумів, які популісти висувають до еліти. Це не звичайні вимоги, які, на переконання популістів, стануть предметом негайних перемовин. Популісти переконані, що їхні претензії гідні й обґрунтовані, але вони не вірять, що істеблішмент погодиться їх задовольнити. Сандерс домагається «Medicare для всіх»[12], а також мінімальної заробітної платні на рівні 15 доларів[13]. Якби він вимагав, щоб Акт про захист пацієнтів і доступну медичну допомогу