Марина Блохіна - Користь незавершених справ

Сьогодні на кладовищі було безлюдно і тихо — що й, взагалі-то, не дивно, адже сьогодні звичайний будній день. Я вже здалека побачила високу горобину і знову пришвидшила крок, намагаючись дістатися заповітного місця якомога швидше.

І ось вже я зовсім близько — настільки близько, що навіть можу розгледіти напис: «Анастасія Черепко 1915–2016 рр.». Квітник знову заріс бур’янами, біля надгробку в черговий раз з’явилися ці гидкі штучні троянди — і коли вже родичі зрозуміють, що не треба їх приносити, адже бабуся не любила несправжні квіти…

На те, щоб зібрати горобину у пакет, який я прихопила із собою, пішло зовсім небагато часу — всього через п'ятнадцять хвилин він наповнився мало не до країв.

Я присіла на маленьку лавочку біля могили і збиралася трохи відпочити, як раптом почула зовсім близько якісь дивні звуки — шкряботіння, тихі, майже нечутні стогони і звук лопати, яка входить у землю. Я точно знала, що всього хвилину тому у радіусі ста метрів нікого поряд не було, а зараз здавалося, що той, хто видає ці звуки, знаходиться зовсім поруч.

Якби я була скептиком, який не вірить у паранормальні явища, я б залишилася сидіти на місці, як ні в чому не бувало; якби я була нормальною відьмою, я б відразу кинулася до джерела звуку, щоб з’ясувати, що ж там відбувається. Але я — це я, тому я прихопила пакет, і тихо, навколішках почала просуватися у протилежному напрямі від тої істоти, що знаходилася всього у декількох метрах від мене.

Я поняття не мала, хто то був, хоча здогадок в мене було багато: починаючи від посталого мреця і закінчуючи капосним бісом, що не може заподіяти ніякої шкоди і тільки лякає довірливих людей.

За великим рахунком, мені було все одно, хто то був, і якби він продовжив копирсатися десь далі, я б спокійно пішла додому. Але ні, ця потвора точно просувалася до мене, ламаючи усе на своєму шляху — маленькі парканчики, що відділяли могили одну від одної, надгробки, столики, дерева, квіти…

І коли я зрозуміла, що наступною на шляху почвари буде могила моєї бабусі, щось у моєму плані пішло не так. Пакет з горобиною сам випав з занімілих пальців, і ягоди беззвучно розсипалися по землі, волосся, що під час ходьби вибилося з туго заплетених кіс, встало дибом і по ньому почали перебігати ледве помітні іскри, кров загустіла і я вже фізично відчувала, як по ній ллється чародійська сила.

Я затаїлася за кущем, готова напасти в кожну мить, але все-таки сподіваючись, що це не знадобиться — адже плакала тоді моя ліцензія… Істота, продовжуючи видавати незрозумілі звуки, неспішно з’явилася з-за дерева, і я гидливо скривилася — все ж таки мрець. Піднімати з могил людей, що не знайшли місця у тому світі, міг кожен, хто володів достатньою силою, але сам по собі ритуал був до того мерзенний, що я не розуміла, ким треба бути, щоб вирішитися на таке.

Мрець виглядав страшно, і я була впевнена, що якщо я до нього наближусь, то він зламає мене як билинку одним своїм мізинцем. А наблизитись доведеться, адже закляття упокоєння діє тільки при прямому контакті.

В мозок відразу ж закралася підла і зрадницька думка переміститися у Відомство Незвичайних Чародійських Ситуацій і просто передати інформацію про мерця, але я відразу ж відкинула її — могилу я тоді вже не врятую.

Треба просто зібрати всю свою волю і сміливість в кулак і вийти таки з-за цього куща. Ось зараз, дорахую до трьох, і відразу ж!..

— Один… Два… Два з половиною… Два і три четверті… Два з волосиною… — я чомусь рахувала не про себе, а пошепки, але це зовсім не допомагало — страх і сумніви тільки більше заволодівали мною, і я вже зовсім не була впевнена, що все ж таки наважусь вийти з укриття.

А потвора, здається, зовсім не збиралася йти далі — вона зупинилася біля надгробку і встромила свої пазурі у землю, розкидаючи її навколо. Ну все — далі чекати не можна!

На те, щоб вистрибнути з-за куща, знадобилося всього декілька секунд. На те, щоб зрозуміти, що перед цим варто було б продумати який не який план дій, десь стільки ж. Але змінити щось було вже неможливо, адже мрець помітив мене.

Потрібне заклинання миттєво прийшло у голову, і я, не чекаючи ні секунди, зашепотіла формулу. Всього три коротких слова на старослов’янській мові — і в мене в руках горить невеличка кулька чистого полум’я — єдиних дієвих чар проти мерців.

Взагалі-то кулька мала бути більшою, але я рідко практикувала бойові заклинання, так як не збиралася зв’язувати своє життя з такою небезпечною і непередбачуваною роботою. Я, незважаючи на величезний магічний потенціал, була все ж більше теоретиком. І навіть прочитавши сотні книжок з бойової магії, я не могла нормально створити навіть такого відносно простого заклинання, як це.

Моєю заповітною мрією було після закінчення аспірантури працювати у Чародійському науково-дослідницькому відомстві, один з філіалів якого був і в нас у Кременчуці. Звичайно, родина не схвалить такого вибору професії, але з недавнього часу мені, здається, начхати на їхню думку.

Я спробувала влити ще трохи сили в кульку, щоб збільшити її у розмірі, але замість цього якимсь неймовірним чином зіштовхнула її з рук. Короткий політ — і кулька влучає у надгробок, пролетівши десь за півметра від чудовиська. Промазати з відстані у два метра! Ні, так точно вмію тільки я.

І що у результаті? Увага монстра остаточно прикута до мене, могила зруйнована, причому не мерцем, а мною!

Я не знала, що робити, голова була пустою, але, на щастя, спрацював інстинкт самозбереження — і я побігла. Я навіть не відразу зрозуміла, чому все, що було навколо мене, злилося у одну ледве помітну пляму — адреналін бурлив у крові, я ще ніколи не бігала так швидко! В той момент я абсолютно забула про те, що в мене є магія, що я можу просто переміститися