Марина Блохіна - Користь незавершених справ

Таємнича історія, пов’язана зі смертю відомої української відьми Анастасії Черепко зводить разом її правнучку Яросвіту та учня, характерника Кіра. Незавершена справа, що залишилась на землі, тримає померлу і не дає їй покинути цей світ, тож ці двоє мають прийти на допомогу.
Врятуватися від посталого мерця? Зроблено. Вдертися до родового маєтку, з якого молоду відьму вигнала рідна мати? Легко! Розгадати таємницю бабусиної могутності, провести непередбачуваний і небезпечний обряд, піти вночі на кладовище, яке так і кишить різною нечистю? Раз плюнути! Що значать ці небезпеки для двох впевнених у собі, азартних і сильних чаклунів?
Але що, як у цей неперевершений план втрутиться інша магія, непідвласна жодній живій чи мертвій душі — кохання?..

В каструлю полетів останній компонент зілля — сушене ромашкове коріння, і з тихим шипінням розчинився у коричнювато-рожевій жижі. Я зацікавлено прослідкувала поглядом за тим, як велика бульбашка з’являється на поверхні, а потім лопається, окропляючи мене рідиною. Вибуху не відбулося.

Тепер можна й відпочити, адже ризик підняти у повітря всю квартиру тепер зведений до мінімуму. Хоча, знаючи свої таланти у області зіллєваріння, я б не здивувалася, якби мій імпровізований казанок розірвало від абсолютно нешкідливих ліків від кашлю.

Подумки дорахувавши до тридцяти, я помахом руки погасила вогонь на плиті, і тільки потім зрозуміла, що робити цього не варто було. Адже саме через таку маленьку, непомітну і необхідну кожній поважаючій себе відьмі магію в мене і відібрали ліцензію!

І всі роки виснажливих тренувань, всі години, проведені над старезними, повними пилюки і давніх заклинань підручниками пішли коту під хвіст, і тепер я, Яросвіта Черепко, змушена заробляти собі на життя простенькими зіллями, що не потребують жодних талантів…

Я сумним поглядом обвела кімнату, яку язик просто не повертався назвати лабораторією. Звичайнісінька кухня однокімнатної квартири на окраїні Кременчука, і єдине, що може навести на думку про те, що тут живе відьма, так це павутиння під стелею і чорний кіт Скелет, якого я забрала з вулиці ще років п’ять тому. Коли мені довелося переїхати з родинного гнізда Черепків через той сором, що я накладала на рід, я з усіх сил намагалася надати своєму новому помешканню вигляд таємничий і давній, але я сумніваюсь, що в мене щось вийшло.

Сусіди вважали мене шарлатанкою, яка за гроші передбачає долю, чи щось у такому дусі, люди, що бачили мене на вулиці, просто не звертали уваги на чудернацький одяг: двадцять перше століття — це не той час, коли можна кого-небудь здивувати косою по пояс та довгими сукнями на давній манер.

Нічого, ще зовсім трошки — і ліцензію повернуть, і можна буде знову літати на шабаші, повернутися до аспірантури Полтавської Академії Нечистої Сили, зверхньо дивитися на чортів і мавок, бігати на побачення з волхвами і відьмаками… Всього півроку ідеальної поведінки, тридцять шість годин громадських робіт і публічне вибачення перед Морозом, який через мене вилетів на вулицю через вікно третього поверху — і життя знову ввійде у свою звичну колію.

Розмірковуючи про свою тяжку долю, я, тим не менш, не забувала працювати руками, і розлила по пляшечкам приготоване зілля. Тепер залишився останній етап — вкинути у кожен флакончик по декілька ягід горобини — вона повинна прибрати болотний запах і підсилити основні властивості ліків. За рецептом ця добавка була необов’язковою, але якщо я хочу якнайшвидше продати цю партію, то вона має мати товарний вигляд.

Горобини в мене у квартирі не було — останню витратила вчора, а значить, доведеться за нею сходити. Найближче дерево росте всього у декількох вулицях звідси, але ягоди знаходяться настільки високо, що без магії їх не дістати. Тож доведеться йти туди, куди жодна порядна відьма не ходить без особливої необхідності — на кладовище.

Горобина росла прямо над могилою моєї прабабусі — відомою на всю Україну відьмою Анастасією Черепко. Саме вона, помираючи, передала мені свій чародійський дар. З того часу, як вона померла, мабуть-то, все і пішло шкереберть.

Ніхто у моїй родині навіть уявити не міг, що я колись зможу стати сильною відьмою — адже для цього потрібен особливий характер — вигадливий, безрозсудний, трішечки капосний і хитрий. А я… Я була зовсім не такою, та й зараз не збиралася змінюватися. Я — книжковий черв’як, тихоня, завжди спочатку думаю, і тільки потім роблю.

І ось — раз, і сила однієї з наймогутніших відьом нашого часу передається не моїй двоюрідній племінниці, а мені! Мене ніхто не вчив контролювати настільки сильний дар, і, як наслідок, тримати його в узді було зовсім непросто. Я стримувалася, скільки могла, але моїх можливостей не вистачило — і Мороз, знову пожартувавши про мою силу, таки пробив головою вікно.

Я натягнула на голову в’язану шапку — все ж таки на вулиці вже середина осені, і прошмигнула в двері, ледве не прищемивши Скелета, який теж чомусь зібрався йти зі мною.

— Ні! Залишайся вдома — на вулиці холодно, і робити нічого. Краще прослідкуй за зіллям — мало що може статися…

Я вже давно зверталася до кота як до думаючої істоти, яка розуміє мене з півслова, і значною мірою так воно й було. Не дивлячись на те, що спочатку Скелет був дворовим котом, характер в нього виявився м’яким і дуже схожим на мій власний.

Кіт ображено мявкнув, але слухняно залишився по іншу сторону дверей. Я, злодійкувато озирнувшись і не побачивши сусідів, нишком приклала палець до замкової щілини — і механізм сам собою спрацював, зачиняючи двері. Такий трюк я провертала кожного разу, коли виходила з квартири чи навпаки поверталася додому. Справа в тому, що ще однією невід’ємною рисою мого характеру є неуважність, і ключі я загубила в той же день, коли заселялась у квартиру.

Дорога до кладовища зайняла в мене хвилин десять, і вже зовсім скоро я пройшла під високою аркою головного входу. Відразу ж, як тільки я переступила через невидиму лінію, що відгороджувала цвинтар від усього іншого світу, я відчула цей удушливий, проникаючий під шкіру і м’язи запах смерті. Він був повсюди, втекти від нього неможливо, і чим більше ти вириваєшся, тим швидше він дістанеться тебе, поглине без залишку…

Ці відчуття виникають у мене кожен раз, коли я потрапляю у це місце, і відпускають вони тільки тоді, коли я опиняюсь біля могили прабабусі — вона єдина тут не бажає мені зла, єдина хоче допомогти. Я швидким кроком рушила вперед, орієнтуючись по непомітним для людей незнаючих знаках — похилена береза, яка своїми гілками ніби вказує напрям руху, величезний хрест, що виблискує на сонці, і навіть трава, що стає зеленішою з можним