Джон Гришем - Адвокат негідників

О восьмій ранку Напарник стукає в мої двері. Час вирушати. Ми вітаємося і всідаємось у мою машину — великий чорний вантажний фургон «Форд», добряче переобладнаний, щоб задовольняти мої потреби. Оскільки фургон є й офісом, задні сидіння було переставлено навколо столика, що розкладається від стіни. Є й софа, на якій я зазвичай ночую. Усі вікна затемнені й куленепробивні. Є телевізор, стереосистема, інтернет, холодильник, бар, кілька стволів і чистий одяг. Ми з Напарником влаштовуємось на передніх сидіннях і, виїжджаючи з парковки, розпаковуємо гамбургери з фастфуду. Немаркований поліцейський автомобіль рухається попереду нас, супроводжуючи до Міло. Ще один такий автомобіль їде за нами. Остання погроза надійшла електронною поштою два дні тому.

Напарник не озивається, поки до нього не заговорять. Я не запроваджував цього правила, але я його обожнюю. Напарника анітрохи не бентежать тривалі паузи в розмовах, як і мене. Майже не розмовляючи, з роками ми навчилися спілкуватися кивками, підморгуванням і мовчанням. На півдорозі до Міло відкриваю файл і починаю робити нотатки.

Подвійне вбивство було настільки жорстоким, що жоден місцевий адвокат не взявся б за цю справу. А тоді заарештували Ґарді, і одного-єдиного погляду на Ґарді вистачало, щоб вважати його винним. Довге волосся, пофарбоване в смолянисто-чорний колір, вище шиї — вражаюча колекція пірсингів, а нижче — татуювання, та до цього ще сталеві сережки, холодні тьмяні очі і самовдоволена посмішка, що ніби промовляє: «Окей, я це зробив, то й що?». У найпершій статті місцева газета Міло описала його як «члена сатаністського культу, який притягувався за розбещення неповнолітніх».

А як же чесність і неупередженість? Він ніколи не був членом сатаністського культу, та й розбещення неповнолітніх і близько не було. Але відтоді Ґарді був винним, і я не перестаю дивуватися, що ми протрималися так довго. Вони хотіли повісити його ще кілька місяців тому.

Що й казати, кожен адвокат у Міло замкнув двері й вимкнув телефон. У містечку немає системи громадського захисту — воно надто маленьке, тож неприбуткові справи розподіляє суддя. Неписане правило містечка передбачає, що такі малооплачувані справи дістаються молодим адвокатам, оскільки (1) хтось же мусить і (2) старші адвокати бралися за таке, коли були молодшими. Однак ніхто не захотів захищати Ґарді, та й, по правді, я не став би їх звинувачувати. Це їхнє місто, це їхні життя, а спілкування з отаким подвійним убивцею могло б серйозно нашкодити кар’єрі.

Ми як суспільство дотримуємося віри в справедливий судовий розгляд для звинувачуваного в тяжкому злочині, та дехто обурюється, коли йдеться про надання компетентного адвоката для гарантовано справедливого судового розгляду. Такі адвокати, як я, звикли до запитання: «Та як ви можете представляти інтереси такого мерзотника?».

Зазвичай я кидаю: «Хтось же мусить» — і йду геть.

Хіба нас насправді цікавлять справедливі судові розгляди? Ні, не цікавлять. Ми хочемо правосуддя, і то негайно. А правосуддя, як вважається, у кожному конкретному випадку може бути своє.

А ще ми не надто переймаємося справедливими судовими розглядами, бо ми їх не маємо. Презумпція невинуватості перетворилася на презумпцію винуватості. Вага доказів — пародія, адже докази часто вводять в оману. Винуватість без обґрунтованих сумнівів означає: якщо він, можливо, скоїв це, то приберімо його подалі з очей.

Коротше кажучи, адвокати поховалися, і у Ґарді не було захисника. Тож завдяки своїй репутації — сумно це чи ні — я невдовзі отримав дзвінок. У цій частині країни в юридичних колах чудово знають: якщо не можете знайти нікого іншого, зателефонуйте Себастьяну Руду. Він захищатиме будь-кого!

Коли Ґарді заарештували, люд юрмився довкола в’язниці й голосно вимагав правосуддя. Коли поліція конвоювала Ґарді до автомобіля, який мав відвезти його до суду, натовп проклинав його й закидав помідорами і камінням. Це було детально висвітлено у місцевій газеті і навіть потрапило до вечірніх новин Сіті (у Міло немає мережевої станції, лише бюджетне кабельне телебачення). Я вимагав змінити місце проведення слухань, вмовляв суддю перенести процес за сотню миль звідси, щоб ми могли сподіватися знайти присяжних, не налаштованих щодо юнака упереджено, чи принаймні не схильних проклинати його щодня. Але це було відхилено. Усі мої клопотання, подані до початку слухань, було відхилено.

Знову ж таки, місту потрібне правосуддя. Місту потрібне зближення. Мене і мій фургон не зустрічає юрма, коли ми під’їжджаємо до будівлі суду, та постійні дійові особи вже тут як уродились. Вони зовсім близько купчаться за поліцейською огорожею, тримають у руках примітивні плакати із влучними гаслами: «Убивцю дітей — на шибеницю», «Йому місце у пеклі», «Негідник Руд — геть із Міло!» Тут із дюжина цих убогих особин, вони просто чекають, щоб поцькувати мене та, головне, продемонструвати свою ненависть Ґарді, який прибуде сюди хвилин за п’ять. У перші дні слухань ця невеличка юрба привертала до себе увагу камер, кілька з цих людей із плакатами навіть потрапили в газети. Це їх, звісно, надихнуло, відтоді вони стовбичать тут щоранку. Гладуха Сьюзі з плакатом «Негідник Руд», здається, готова пристрелити мене. Буллет Боб, який назвався одним із родичів убитих дівчаток, розводився на тему «Слухання — це марнування часу». Боюся, тут він мав рацію.

Коли фургон зупиняється, Напарник швидко обходить його, підходить до дверцят з мого боку, де до нього приєднуються троє хвацьких супроводжуючих приблизно його розмірів. Я виходжу з авта, повністю прикритий, і прошмигую в задні двері будівлі суду, а Буллет Боб вигукує, що я проститутка. Ще