Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

кригу перед межиріцьким мостом. Там цілий день важко гриміло, і луна ревіла по широкій долині, з клекотом докочувалась аж сюди, в Голосіївку, гребенясто підбивалась од Бабицької та Калашної гір. Се значило, що йде прибутна вода з верхів’їв, десь із-під Білої Церкви. Перестрибуючи через калюжі, що блищали чорно проти світла, Василько вибіг на дерев’яний міст. У напівсутіні він розпізнав серед дядьків дідову натоптувату постать у підперезаній куфайці, в шапці з відстовбурченими вухами. Сторожко обійшов свого діда Йосипа Шаулу, но-вуличному Подайчовен, бо він би одразу прогнав під гарячу руку, аж захурчав би з мосту. Далі стояв цибатий Яшко Забейда, парубок, що недавно вернувся з війська. Дуже гордий, як три гиндики разом. І цього обминув, і ще чотирьох, і аж на лівому краю мосту, при самому ліхтарі, почепленому на перило, побачив високого дядька Тараса, добряка з добряків, і сміливо підійшов до нього. Саме в цей час задрижав міст під ногами, аж світ перегойднувся. Величезна крижина вдарилась об розкосину, з тріском полізла нею вгору. Ще мить, і садоне в поміст, зріже перила.

— Зліва! Не зівай!

Та дядько Тарас уже й сам наставив багор у центр крижини. Підскочив і ще хтось і теж уперся багром. Дядьки напружились у дві сили, одлихаючи крижину, а вона перла вгору, прямо на них. І чийсь третій багор устряв у скляну поверхню.

— Від-пи-ха-ай! Відпихай, хлопці! — кричав у напрузі дядько Тарас.

Крижина піддалася, сковзнула по відкосу праворуч, важко нахилилась, булькнула у воду й зникла під мостом.

— Шуруй, кумасю, в Дніпро!

— Там тобі воля до самого Чорного моря! — переможно примовляли дядьки.

А дід Йосип уже гукав по новій:

— Справа! Не зівай!

І тепер там ізчепилися з річкою, хто кого поґулає. З темряви знову напливають крижини, б’ються важкими грудьми об розкосини, цукристо кришаться, тонуть у шаленій воді. Дядько Тарас помічає Василька, озивається згори:

— А це що за козак Макуха, солоні вуха?

— Хіба не пізнали? — буркає хлопець.

— Чи не мій небіж, бува? Ну ти подумай…

Ей, зліва! Не зіва-ай! — дідова засторога.

— Ач, дід розспівався, — дядьків багор переймає нову крижину, але вона лізе нахраписто вгору.

— Підсобіть, хло-опці! кричить дядько, та поруч теж зайняті своєю крижиною. Дядько з усієї сили вдержує в руках багор, нависнувши корпусом над перилом, аж Василько потерпає, щоб той не сторчакнув у ворушку безодню. «Ех, нема багра!..» — шкодує Василько й підбігає до дядька, хапається й собі за слизьке мокре багрилно. Та крижина невідпорно повзе на них, як танк. Хоч ти лусни! В останню мить їх виручає Яшко Забейда.

— Хух! — відсапується дядько Тарас. — Отака нечиста сила, га? Була б поґулала, коли б небіж не підсобив, — і не зрозуміти, жартує чи справді хвалить.

— А що! Мені б такий багор, я б уде-ержав, — сказав Василько.

— Ой, хлопче. Твоя книга ще вся попереду. А поки що йшов би ти досипати своє законне, — порадив дядько.

— Ага, досипати. Тут таке робиться, що можемо без мосту зостатися. До сну хіба зараз? — звів голос Василько.

— Ну батечко! Викапаний Кирило Петрівний, — задоволено сказав дядько Тарас. — Гаразд. Пильнуй. Як підпливатиме, гукай, бо я можу проґавити.

Василькові більшої радості й не придумаєш. До рябіння у вічу вдивлявся він у сіру каламуть річки, вдихав її прісні запахи, і як тільки зблискувало проти ліхтаря гострим райдужним ребром, гукав дядькові. Той посміхався:

— Ця нас не знесе!

І справді, крижину било об розкосину, кришило па друзки.

— А за цю спаси-ибі, Васильку! — дядько впирався багром у колихку льодину, відпихав униз, струмував з розкосини.

Не помітили, коли й розвиднятися стало. У сірих номерках стало видно долину й здичавілу Рось із високою білоцерківською водою. Річка вже пустилася берега, піднялась так, що здавалося, перехились через перило й можеш дістати її рукою. Ще трохи — й обтопить кругом міст, і тоді до нього не доберешся, і на правий берег, на Заросся та Михайлівську Голосіївку дістатися можна буде тільки дідовим човном. Крига йде вже рідше й дрібніша. Велику прогнало вночі. Та ще попадається буває, й крупна, і тоді вхоркані дядьки знову нащетинюються баграми, відстоюють міст. Раптом на одній засніженій крижині Василько помічає зайця. Він улип у той підталий сніжок, прищуливши вуха. Очі розлетілися в сторони від жаху, голову пригнув до самих лап. Навіть глибокі сліди в ніздрюватому сірому снігу видно від тих лап. Ті сліди в нікуди особливо вражають Василька. Зайця несе з крижиною прямо на розкосину.

— За-аєць!.. — кричав Василько, перемагаючи клекіт води.

— Ей, косий!

— Улю-лю-лю! — голос Забейди.

Дядько Тарас наставляє багор назустріч кризі, але пізно. Стрясається під ногами міст. Василько заплющує очі. А коли розжмуряється, нема вже ні крижини, ні зайця. Тільки грива ніздрюватого снігу з ум’ятинами заячих слідів крутиться ще якусь мить між палями й зникає під мостом.

— Ай-й-й!.. — зранено кричить Василько.

Підбігає дід Йосип, насувається сколошканою бородою на Василька.

— Це хто тут на лівому фланзі порядкує у вас так тонкосльозо? — голос у діда хрипкий з божевільної ночі. — Ану, парубче, додому! І не розводь тут мокроти, і так скоро міст заллє!

— Він потонув, дідусю? Пото-нув?.. — захлинувся Василько.

— Ет, велика біда, — засміявся Забейда. — Один потонув, сто наросте за літо.

— Помовч, Яшко! — гримнув дядько Тарас.

Дід повернувся до Забейди:

— Ану, всі по місцях! А ти, внучку, іди додому. Мокрий он увесь.

І пішов Василько, пішов додому, а у вухах йому дурний Забейдин голос: «Один потонув, а сто наросте! Один потонув, а сто…» А якби я потонув?.. Уже ж не буде