Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

Дома вже вся команда, як казав дід, була на ногах. Умивалися, старші збиралися в школу.

— Явився, забродо? — озвалась мати від печі. —Сідай, лишень, до столу. А мокрю-ущий! Як же ти в школу підеш? І шкарбани оно зовсім розкисли, аж жвяхкотять.

— Та трохи… — Василько зиркнув на ноги. Боже ти мій! Лівий шкарбан, що давно просить каші і йому живосилом скручено дротиною писок, розбубнявів од води, і з нього колющо стовбурчилася солом’яна устілка. Правий ще державсь, тільки дірка збоку на згині коло мізинця підводила. З неї теж лізла солома.

— А чого такий зарюмсаний? — спитала баба Явдоха, що також поралася коло снідання.

— За-аєць потонув…

— Отаке лихо.

—На крижи-ині піднесло… та об розкіс…

— Теж мені горе найшов. Подумаєш, — здвигнув плечима Іван.

—Жа-алко…

— Тобі весь світ жалко, — сказала мати. — Свої ноги пожалів би. Знову без онуч вибіг?

— Уже ж весна, мамо, — виправдовувався Василько. — Нам з дядьком Тарасом було жарко.

— Я тобі покажу весни. Чи й не як розгарячів. Зразу обуйсь, як слід.

— А він не вміє онучі намотувати, — підкусила Меланя. Вона ще не ходила в школу, як і Галя, бо була найменшою. Її насмішка зачепила Василька за живе, і він гримнув, як дід Йосип:

— А ти за ціп та в клуню!

Грицько вмивався мовчки, не встрявав у щоранкову колотнечу. Він завжди так, мовчкома в будь-якій катавасії, поки йому не наступлять на ногу. Марійка дозубрювала вірш на ходу, бубоніла над читанкою, затуливши пальцями вуха. Мати придивилась ближче до Василька:

— Та ні, такого я тебе не пущу ні в яку школу. Ану роздягайсь і марш на ніч! І одежу візьми, хай просохне.

— А ї-істи?..

— Подам на піч. Лізь уже.

Увійшов дід увесь мокрий, як хлющ. І з бороди навіть капає. Стяг із себе куфайку, кинув на лежанку, а вона стоїть, мов жерстяна.

—Ось і дід тобі до пари, — сказала баба. — Обидва, як цуцики.

Василько засміявся й поліз на піч. Хлопці заздрісно провели його очима. Марійка все бубоніла собі під ніс вірша. Слів не можна було розібрати, але по ритму Василько похопив, що це була дума про дуб зелений і двох соколів: «Стоїть дуб зелений, шумить він гіллями, — мовиться в тій думі, —ой там два соколи стиха розмовляли: а що перший сокіл Ленін, а що другий сокіл Сталін…» Гарна така пісня, дуже жалісна, про те, як «перший сокіл став помирати та й став до другого стиха промовляти…» Правда, дідові чогось не до душі було, коли Василько дзвінким голосом розказував напам’ять, і дядько Тарас теж тільки покрехтував, слухаючи, та посміхавсь якось болісно, наче йому рана з фронту роз’ятрювалася.

Дід присів на низенькому стільчику, роззувався.

— Голова на день зміну прислав, — прохрипів. Зовсім голос зірвав тими командами. — Вода сей рік як сказилася. Так і рине, так і рине. Підтопить нам льох. Треба картоплю витягати.

— Може й не дістане? — засумнівалась баба.

— Та де ж не дістане, як уже оно всю оболонь залило.

— Василько каже — зайця втопило? — спитала Марійка, відірвавшись од читанки.

— Така вода не те що зайця, ведмедя потопить, — одмовив дід, розтираючи задубілі руки. Василька здивувало, як дід сказав це байдуже, наче й не було ніякого зайця.

Дід завідував переправою в селі. Наглядав за мостом, пильнував того, щоб його не знесло навесні кригою, підправляв після повідей перила, відкоси, а то й міняв проламану чи підтрухлу дошку. Для цього в нього в дворі під сараєм лежав напоготові казенний матеріал. У ті дні, коли міст обтоплювало, переправляв людей човном. У сезон, тобто навесні, під час повідей, йому щодня писали в колгоспі трудодень. Решту ж року записували тільки за зроблений ремонт.

Тепла черінь, на якій сушилося просо, так гарно гріла Василькові груди, живіт, лікті, ноги. Розпарений дух проса легенько лоскотав ніздрі, солодка знемога обіймала його й приколисувала, і вже він, мов з-під глибокої води, чув голоси в хаті.

— Еге, заснув наш мостовик і не поснідав, — сказала мати десь зовсім близько.

Василько був голодний, але вже не міг ні рукою поворухнути, ні голосу подати. Дрімливці все дужче брали його в полон.

— Зайця пожалів. Плакало дурне, — говорив дід добрим голосом.

— Таке жалісливе, як і Кирило… — мати. Се вона про батька згадала.

А сон смачить теплим духом проса і такий солодкий, хоч їж його…

Стукала ляда верстата, і з раз по раз наростаючим шелестом клацав човник. Баба Явдоха ткала полотно. Тихо гралися дівчата на полу. Мати перемовлялася з бабою. По голосу мати сидить коло вікна. Значить, вишиває. І цокали-цокали ходики. Василько вже не спав, хоч ще й зажмурився. Він не знав, скільки часу проспав, але не наважувався поглянути на годинник, бо треба було б визирати з-за комина, його побачила б мати й чого доброго могла вирядити слідом за хлопцями й Марією до школи. Терпляче лежав, зачаївшись. А їсточки ж хотілося. Скоро йому замлів правий бік, і повертаючись на спину, Василько зашарудів просом.

—А що, парубче, прокинувсь уже? Може, буде вилежуватися? — озвалась мати.

—Я не вилежуюсь, я ще сплю-у, — заперечив Василько.

— Ну спи, спи, нам не жалко. Ми й самі справимося з твоїми галушечками.

Довелося злазити з печі. Діда знову не було на лежанці.

— Дід на