Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

— А то де ж. Команди-ир, — сказала баба. — Так і шукає муки на свої руки.

Мати вийняла з печі горщечок, поклала в миску вмлілих галушок, присмачених олією, поставила квашеної капусти.

—їж, полуночнику.

— А на-ам… — заскімлила Меланя.

— Ви ж уже своє з’їли, — сказала мати, але підсипала в миску й для них. — Ідіть уже. Та не вихвачуйте поперед хлопця, сороки.

Меланя й Галя присіли до миски, і аж за вухами залящало. Мати усміхнено дивилася на них синіми очима така добра, що Василько збагнув: не посилатиме його до школи. Та вже й не рано. Одинадцяту нацокало.

У мисці скоро висохло дно. І капусту всю похрумали.

— Тепер же сідай, дитино, і вчи далі по книжках сам, раз не пішов у школу, — наказала мати.

Він узяв задачник і заходився розв’язувати приклади. І не зчувся, коли вернулися зі школи хлопці й Марія. Мати насипала борщу. Покликала й діда з мосту. Обідали з усіма й Василько, Меланя та Галя, наче й не вони зовсім недавно уплітали галушки з квашеною капустою.

— Учитель питав, чого тебе нема в школі, —озвалась Марія до Василька.

— А ви що йому?

— Сказали, що ти приболів трохи.

— Ага, що ти спиш тут без задніх ніг, — засміявсь Іван.

Вони всі троє ходили до другого класу, і тільки Грицько ще був перваком. Іван, найстарший, провчився в першому класі ще перед війною, а як прийшли німці, то школи три зими не було. У другому класі Іван забалувався, хотів зовсім кидати школу, як дехто з переростків, та мати й дідова реміняка вблагали вчитися далі. Він так і вчився, з-під материного крику більше, й сидів оце ще одну зиму в другому класі.

Після обіду всі взялися за уроки, щоб до смерку повивчати, бо світили більше очима, ніж гасом, як стемніє. Дід же знову подався на міст.

— Ти й сю ніч не спатимеш? — спитала баба.

— До ночі переграє, —сказав дід. — Найстрашніше було передсвіту. Стільки нагінної криги поперло, думав уже — не вдержимось.

— А зайця не найшли? — спитав Василько.

— Зайця?.. A-а, ти про того, — дід лупнув очима на Василька, провів лапатою долонею по бороді. —Я думаю, він спасся. Крижина була широка. Десь, мабуть, прибило до берега.

І швидко вийшов з хати. Василько зрозумів, що дід його заспокоював.

— А мені п’ять поставили за «Дуба зеленого», похвалилася Марія.

— Та ти його так товкла з ранку, що той дуб, видно, почорнів на пні і соколи подуріли, — сказав Василько.

— Ну, й товкла, подумаєш. Ще побачимо, як ти розкажеш. Думаєш, відкрутився сьогодні? Учитель завтра спитає.

— Хай пита. Я його весь до буковки, хоч ти мене й серед ночі збуди, відшпарю, аж відляски підуть, — сказав Василько.

— Ой! Ой! Хто б хваливсь.

— Завелись уже, грамотії, —прикрикнула мати. — Ану тихо сидіть, не мішайте хлопцям.

Надвечори хлопці повибігали з хати. Червоно сідало сонце за Бабицькою горою, за чорними вітряками на лисому щолопочку. Багряні відсвіти впали на латки сірого снігу, на широкі води, що залили всю оболонь. На мосту стояли з баграми дядьки. Кригу вже пронесло, і вони стояли так просто, дивилися на повідь, на червоне сонце, що лихоманково вигреблося в прогайвину розвіяних хмар, курили, і вітер виривав із цигарок дим та іскри самосаду, і той димок теж був наскрізь прохоплений підрожевленим світлом. За мостом, на Зароссі безверхо чипіла хата — домівка хлопців. Ще німці, як тільки вступили, розібрали верх і стелю на ремонт мосту, і мати з дітьми перебралася жити до діда й баби. Так тепер і ходять люди, їздять машинами й возами по стелі й дахові їхньої нещасної хати. Дід її почав потроху доводити до'вма. Уже настелили з матір’ю стелю, тепер сушили голову, де б розжитися на дерево для крокв та лат. Кругом сиво стояли державні ліси, але там навіть сухого сучка на розпал не можна було взяти. Уловлять полковники — загримиш у тюрму. Трьох калапшицьких засудили ось уже після німця. Боїться того лісу дід, як вогню. «Воно б з лісником і договоритись можна, треба тільки гарно підмазати. Так чим же ти в трясці підмажеш, — каже дід, — коли в самого сухо, аж шкура репається». От і стояла їхня бідна хата, небом укрита, заросянськими вітрами підперта. Спалахнуло в її шибках вечірнє сонце, і хлопцям раптом здалося, що то мати засвітила в хаті світло й чекає їх додому. Аж закортіло гайнути туди через міст.

Хлопці гасали над прибутною водою, по справжній землі, на протряхлих уже проталинах. Од землі вставав паморочливий дух, додавав хлопцям отухи, і вони зчинили такий лемент, що дід їм посварився з мосту.

— Гайда на той берег! — не втримався Гриць. Гостреньке його обличчя розчервонілося, облізла кроляча шапка, яку він доношував після Василька, налізла на самі брови. Гриць усе поправляв її рукою, а вона знову падала аж на очі. Він усе доношував після Василька, крім взуття, яке на Василькові, казала мати, горить, наче його чорти в пеклі ганяють. А тому Гриць був у строчених валянках і гумових чуреках (клеєних галошах із камери). Чуреки порозклеювались, і їх теж поскручували дротом. — Давай, хто швидше домчить.

— Куди-и, — сказав Іван. — Не бач хіба, вода вже обтоплює міст.

Хата заклично світилась усіма вікнами.

— Перебредемо ще. Гайда.

— Мати тебе як гайдне мокрими халявами по ребрах, десятому закажеш. Та й дід он так кишне!

— Василь же он ходив на міст. Ще й уночі. А ми що, рябі?

«Ач як роздрочився, — подумав Василько. — То з нього слова не витягнеш, а тут розгероївся, не зупиниш».