Сара Стрідсберг - Бекомберґа. Ода моїй сім’ї

жінку. Сабіну. Пам’ятаєш її? Якою ж дикою вона виявилася. Але Едвард був просто багатим хлопчиком з Остермальму, він навіть не уявляв, як із нею поводитися.

Того першого зимового пообіддя, коли Їм приходить і розповідає мені про Бекомберґу, небом, що нагадує малюнок розмазаними чорнилами, суне кілька самотніх хмар. Їм у Стокгольмі проїздом, за кілька днів він повертається до Каріньо, в будинок біля Атлантичного океану. Червоні пульсуючі вени призахідного сонця і змійки тютюнового диму, яких він випускає з рота під час розмови, все це нагадує мені про навислий туман того дня, коли ми з Лоне вперше прийшли його відвідати, про сніжний дим, що звивався між будинками.

Усе навколо замерзло, ми йшли вузькими асфальтованими доріжками і намагалися читати дороговкази. Здавалося, ніби хтось здер кору з мокрих стовбурів, і мені досі вчувалися крики сорок, що билися між будинками у схожому на казарми дворі, поки ми поспішали до Великого Чол. На Лоне були яскраво-червоне пальто і чобітки, вона ледь нахилилася вперед, тісно зімкнувши руки на лацкані пальта. Виглядала так, наче просувається крізь шторм. Бліде обличчя Їма, ні сліду усмішки, погаслий погляд, його руки так сильно тремтіли, коли він намагався закурити, тож довелося покинути цю затію і відкласти сигарету. Лоне взагалі-то кинула курити, але вона взяла пачку сигарет, припалила одну для нього і одну для себе, кілька разів швидко глибоко затягнулася, а тоді покінчила з сигаретою під каблуком.

Їм: Я вже багато разів намагався, але по-справжньому це зробити не вдавалося. Скільки разів я лежав, запхавши голову до газової духовки, коли Лоне поверталася додому після роботи. Букет троянд на кухонному столі, відкритий газ. Такий експеримент. Цього разу це нагадувало вільне падіння. Я впав, а потім продовжував падати.

Їмові друзі в лікарні називали його Їммі Дарлінґ, згодом я теж почала так його кликати, коли ми разом з іншими пацієнтами сиділи на невеликому схилі, порослому молодими берізками. Дим від сигарет, що підіймався до неба, був сигналом для тих, хто перебував з іншого боку огорожі, нашим привітанням до світу назовні. Я збирала недопалки і віддавала їх Їмові й Сабіні, потім — Паулю.

— Їммі Дарлігу!

— Що?

— Ти одужаєш?

— Не знаю, Єккі.

— Ти не хочеш бути здоровим?

— Я вже не знаю, чого хочу, не знаю, що означає бути здоровим. Тут я почуваюся вдома більше, ніж будь-коли де-інде. Люди тут інакші, у них нічого нема, і я зрозумів дещо: неважливо, чим ти володієш і де живеш. Усе одно ми всі однакові, не існує нічого, що могло б захисти нас.

— Захистити від чого?

— Не знаю. Від самотності… від падіння у прірву всередині себе.

— То ти не повернешся?

— Не знаю, Єккі. Не чекай на мене.

Сабіна лежить, витягнувшись на животі, на чорній траві за каплицею і тримає перед собою розгорнуту книжку.

— Свобода — це все, чого я прошу, — каже вона і підводить на мене погляд, її зіниці розширюються, хоч яскраво світить сонце, аж поки від очей залишається тільки чорна туш і чистий біль.

— А коли свобода відмовляє мені, як це завжди буває, я все одно її здобуваю.

Я ніколи не забуду Сабіниних очей, як вони розширювалися і звужувалися в яскравому світлі під деревами Бекомберґи. Великі, темні й непорушні на закам’янілому від ліків і алкоголю обличчі. Я довго вважала її образом себе у майбутньому, а тепер вже й не знаю. Одного дня я стою біля вікна у шостому відділенні і бачу, як Сабіна біжить вниз по схилу біля беріз за Великим Чол., за нею — Едвард. Біля великого дуба він хапає її і тягне вниз, на траву, розриває її намисто, і намистини злітають в повітря, як каскади води, як блакитні краплини дощу.

Я місяцями знаходжу намистини в траві під дубом. Волошкові, індіанські, лазурові, небесні, з часом вони тьмянішають, з деяких намистин дощі змивають весь колір, вони стають білі, як слонова кістка, безбарвні. Спершу я думаю повернути їх, але потім повертати вже нема кому.

Їм нагадує старого хлопчика коли сидить у кріслі, занурившись у нього так, що воно виглядає величезним, недбало витягнувши свої довгі кістляві ноги. Крісло — одна з небагатьох речей, що залишилися після Віти і Генріка, вже нічого нема, давно все розпродали, коли Їмові були потрібні гроші. На фотокартках вони стають дедалі молодшими, поки всі ми старіємо. Віті було якраз під сорок, коли її не стало, вона була трохи молодшою, ніж я тепер, на старих чорно-білих весільних фотографіях її очі далі випромінюють світло.

Ніхто не міг собі