Євгенія Анатоліївна Кононенко - Симбалайн

— Він не вибирав. Він шукав саме цю жінку.

— А до того, як знайшов… — він замовк із іронічною посмішкою і з думкою, що не треба було цього говорити, а дружина просто мовчала. Вони ще постояли біля бурхливого моря, на якому так добре почувалися сотні лебедів, котрі занурювали свої довгі шиї в пінні води, знаходячи собі в розбурханому морі якийсь харч. А потім вони пішли до місцевого ресторану «Грузія», який стояв на невеличкому узвишші над морем зовсім порожній у цей не-сезон, ніби працював ексклюзивно для них двох. У «Грузії» їх дуже смачно годували й приймали за таємних коханців, що їм обом надзвичайно подобалося.

Ось і зараз на них чекає накритий столик, на якому стоїть пляшка «Цинандалі» за рахунок закладу — тут уже знають їхні смаки, і це мимоволі зобов’язує їх замовити найдорожчі страви. Приймає замовлення сам господар «Грузії», і поки їм несуть тарілки з салатом «Царство зимового моря», вони піднімають келихи за подружнє щастя Марка та його феї.

— Як її, до речі, звуть?

— Марина.

— А як вони познайомилися?

— Поняття не маю! На наше двадцятиріччя, коли ти не зміг, бо мав свій круглий стіл…

— Так, пам’ятаю, було таке...

— …Він прийшов із нею.

— Але чому ти не знала? Хіба він уже не твій радник?

— Він уже давно має власну філію.

— Ти не казала.

— Може й казала, але ти забув за своєю біга­ни­ною…

— Такого б я не забув, — подумав він, а вголос сказав:

— Хай Марко й Марина будуть щасливі!

А після обіду вони до темряви блукали зимовим містом, у якому, як з’ясувалося, трохи далі від моря були і старовинні квартали, і дивовижні подвір’ячка, і каскади скверів зі скульптурами, і багато чого, що не помічають курортники влітку. А потім по­вернулися до великого будинку біля бурхливого моря, який був лише їхнім.

Вони справді дуже багато всього подолали на шляху до цього нетривалого раю. І десятої частини їхніх випробувань було достатньо, щоб розвести в різні кінці світу найзакоханіше подружжя. Його батько, який мав цілком конкретну нахабну мету спокусити молоду невістку. Її мати, яка з усім ша­лом самотньої жінки прагла контролювати кожен порух молодого подружжя, зокрема й на їхньому подружньому ложі. Велика відданість роботі, яка в кожного з них була своя. Непоступливий характер дочок, який виявився в обох дівчат мало не від народження. І контрастний душ злиднів і достатку, що теж є серйозним випробуванням для будь-якої родини. Але, звичайно ж, найтяжчим випробуванням і їхнього кохання, і їхнього шлюбу був Марко.

Коли про неї робили матеріал для глянцевого альманаху «Ділові жінки України» й питали, як ставиться її чоловік, науковець, із яким теж трапля­лися інтерв’ю, щоправда, у пресі іншого штибу, до того, що вона весь час на роботі, вона відповідала, що він також весь час в роботі, яку дуже любить. Його любов до його роботи — то ключ розуміння її любові до її роботи. А коли її питали, чи не під­штовхне її завантаженість на роботі до ймовірних романтичних пригод її чоловіка в обідні перерви, вона відповідала, що вважає нижче власної гідності стежити за тим, що робить її чоловік під час своїх обідніх перерв. У голівках гарненьких журналісток крутилась одна схема: від ділових жінок чоловіки, буває, ідуть до неділових. Ніхто не питав її, чи не знайдеться у вирі її ділового життя людина, яка сподобається їй більше, ніж він, її шлюбний чоловік. А сталося саме таке. З’явився Марко. Людина того її світу, існування якого він прийняв, але в який не входив, бо мав і власний великий світ, де її не було.

Тож, попри те, що вони, загалом, уміли роз­в’язувати питання, нерозв’язувані для більшості родин, настав день, коли він гнівно притис її до стіни їхньої спальні в прямому сенсі й вона закричала: так, так, так! Кричала, аж зривала голос. І він розчепив руки на її горлі, і пішов з дому.

Він не вмів напиватися в стресових ситуаціях, волів тоді сексу. І в тому був один із гарячих пара­доксів їхнього подружнього життя. Коли в тебе знову буде все погано? — питала дружина, і він відповідав, що на замовлення таке зорганізувати не можна. Лише тоді, коли в нього справді буде чорна смуга, яку вони вдвох зуміють переплавити на вогонь кохання.

Але того чорного вечора він не міг хотіти того від неї, і, як останній дегенерат, подзвонив із вуличного таксофона перекладачці зі свого інституту, зако­ханій у нього, чого та жінка не афішувала, але що він відчував і що в нормальному стані його обтяжувало, і сказав ошелешеній жінці, що їде до неї, як її ласка.

Він приїхав до неї на таксі, бо інакше б не знайшов її будинку в спальному районі. Вона завела його до свого маленького помешкання, де було любовно накрито вечерю, на яку він і не глянув. Обігнув стіл зі свічками, пляшкою його улюбленого вина й двома зворушливо сяючими келихами й відразу рушив до ліжка біля вікна та почав роздягатися, як, бувало, робив це вдома після тяжкого дня робочого дня, коли від утоми ігнорував вечерю. І жінка, яка протягом кількох років відзначала в блокнотику ті дні, коли він приділяв їй бодай хвилину своєї уваги, наказала йому підтягти штани й іти геть. Через кілька років ця перекладачка на котрійсь із вечірок у їхньому інституті розповість йому, що вилікувалася від свого непродуктивного кохання саме в той вечір, і невдовзі зійшлася з чоловіком, з яким вона й