Юлія Ілюха - Неболови

Голос Юлії Ілюхи — це голос Харкова, офіціанти якого переходять на українську через повагу до клієнта, голос Харкова, де співають Гімн країни не тому, що «так надо», а тому, що потребують цього.

Голос Харкова — міста українських письменників-дисидентів і комуністів, міста правозахисників і ментів, міста академічної освіти і невігластва.

Голос прифронтового Харкова, ребрами якого пройшла війна, мозок котрого намагається захиститися від пропаганди; голос міста, що полишає концепцію «найбільшої площі Європи» та «першої столиці України» і здатний віднаходити інші символи.

Це голос находженого «берцями».

Це — новели про різних героїв. Від хтивця Федора Пугачова, у кишені якого лежала «“совєтская власть” — червоний партквиток у потертій обгортці, підкріплений репутацією героя громадянської війни», — до Олеся Самохвалова, онука бабці-комуністки, добровольця з позивним «Ленін», що «у січні 2015-го згорів у бетеері під Донецьким аеропортом унаслідок прямого попадання фугасу, випущеного російським “братом”».

Це живі, болючі, чесні новели про слобожан та Слобожанщину, де вгадується танок Марії Матіос і Сергія Жадана.

Ці новели про війну, нашу війну, і про тих, по кому вона пройшлася кулеметом, і про тих, хто повертається і знову йде на фронт, і про тих, хто чекає, і про тих, хто заперечує.

Словами старшої солдатки «Барбі»: «Війна ранить усього один раз — але в самісіньке серце, і більше ніколи не відпускає, куди б ти не тікав. Від себе ж не втечеш. Війна назавжди залишається в тобі. Тепер ти сам і є  війна. Про неї можна говорити лише зі своїми. Чужі не зрозуміють».

Після прочитань цих новел кожний та кожна стане бодай трохи своїм.

Лариса Денисенко, письменниця, радіоведуча, правозахисниця

У баби Гальки захворів кіт. Сірий весь день лежав на призьбі, і спочатку баба подумала, що кіт вигріває на сонці свої старечі кості. Та, коли він підвівся і, заточуючись, поплентався попити води в курей, баба Галька серцем відчула недобре. Підійшла, кульгаючи, сяк-так нахилилася над ним, тримаючись однією рукою за поперек, погладила Сірого. Кіт мовчав, не зайшовшись, як бувало, розкотистим муркотінням. Сидів у спориші, похнюпившись над водою в битій-перебитій алюмінієвій мисці. Здавалось, роздивлявся своє відображення чи рахував зернини, загублені курми. Лише коли баба озвалася до нього, поскаржився їй рипучим голосом, таким не схожим на звичайне пронизливе нявкання.

— Коте, тобі болить щось, га? Коте? — забідкалася баба Галька над Сірим.

Кіт підвів голову й понюхав повітря. Його донедавна блискуча шерсть — сіра, з білою памороззю на кінці кожної шерстинки — звалялася, і від того Сірий став худим як тріска. Очі, уже не такі зелені, як за його молодості, сльозилися. Бабі здалося, що кіт плаче і просить її про допомогу. Вона обережно взяла його однією рукою, другою спираючись на розвалену клітку для кролів, і притисла до висохлих грудей. Сірий повис на ній, не намагаючись пручатися, лише зрідка понявкуючи, чи то від болю, чи то з вдячності, що баба не залишила його на самоті.

Намостила на призьбі кубло зі своїх старих хусток, поклала туди кота. «Молока б йому», — подумала, як про дитину. Але молока не було. Кілька років тому бабі Гальці не стало сили тримати козу, і тепер уся її живність обмежувалася Сірим та трьома курками. Увімкнула електроплитку, поставила варитись яйце в літровому кухлі, вчергове подякувавши подумки хлопцям з РЕСу, які знову підключили бабі електрику після того, як шукачі дармових грошей позрізали всі проводи на стовпах та по­здавали на металолом.

Клопочучись біля плитки в сінях, баба Галька час до часу виглядала на Сірого, який затих, пригрівшись у хустках. Почистила тепле яйце, дрібно пошаткувала половину, як колись для курчат, та пересипала в єдину в господарстві цілу капронову кришку. Ножем відкрила баночку кільки в томаті, висипала половину на пожовклу від часу тарілку. Понесла все йому.

Та Сірий навіть не понюхав гостинець. Лежав із розплющеними очима і плакав. Дивлячись на нього, баба Галька сама ледве не плакала. Сіла на стільчик поряд, утерла очі кутиком фартуха, а тоді взяла кота й поклала його на коліна. Той мовчки притиснувся до неї.

— Що тобі болить, коте? Якби ж ти міг сказати… — примовляла баба.

Сірий був майже єдиним співрозмовником, другом і компаньйоном баби Гальки. Десять років вона сама-самісінька жила на покинутому хуторі. «Неперспективний», — казали про хутір його колишні жителі, які один за одним збирали свій скарб та й виїжджали до перспективніших світів. Хтось до сусіднього села, хтось у райцентр, але таких було небагато — молодь повтікала звідси значно раніше. «Страшно! Вийдеш на город, а за кілька метрів такі бур’яни, аж вовки виють!» — сусідка Шура хоча й голосила, завантажуючи пожитки в машину сина, але на хутір більше не повернулася. Кажуть, у Харкові й поховали.

Бабі Гальці переселятися було нікуди. «Хіба що на кладовище», — жартувала вона, відбиваючись від закидів поштарки Лесі, яка не втомлювалася пропонувати бабі вдівців «на виданні» із сусіднього села. «Я вже своє замужем відбула», — повторювала. Поштарка сердилася і час до часу зітхала, жаліючи вперту бабу. І, хоча та не виписувала жодних газет, Леся щотижня по суботах крутила педалі велосипеда, аби привезти бабі Гальці на хутір «гуманітарну допомогу»: хлібину, баночку кільки в томаті, пачку вафель та півкіло цукерок «Корівка». Баба розплачувалася з поштаркою авансом, і наступної суботи вдосвіта знову починала виглядати свою гуманітарну місію.

Були колись у баби Гальки чоловік і четверо синів, та розгубилася згадка про них, розвіялася за вісімдесят п’ять літ, які їй уже відміряв Бог. Перший син помер немовлям, навіть назвати його не встигли. Так і залишився безіменним горбиком землі під старою грушею. Висохла вже й груша, а баба досі згадувала. «Доглянув би мене синочок, якби живий був», — думала щоразу, ідучи на город повз рідний горбик, і втирала очі.

Старший син, Микола, служив на флоті в Мурманську. Хвацький, веселий морячок у безкозирці, коли приїздив до батьків у відпустку, розбив не одне дівоче серце. А закінчилася служба — пропав Микола. Чи то зовсім обрусів він у далеких краях, відцуравшись батька з матір’ю, чи то поглинули його холодні води Баренцового моря, та відтоді від Миколи не було ані звістки. Пробувала шукати бабиного сина Леся-поштарка: написала до програми «Жди меня», але досі не отримала відповіді. Багато, мабуть,