Люба Клименко - Ієрогліф кохання

Батько і дід неприязно поставилися до мого рішення податися на навчання в університет зі спеціальності «банківська справа», однак я переконав їх тим, що показав їм зразок своєї майбутньої візитівки:

«Містер Чен Ван, магістр,

лікар-мануаліст такого-то рівня

Східної академії традиційної медицини»

Вони довго крутили її в руках, поки не дійшли висновку, що слово «магістр» у такому словесному оточенні сприймається як прикладка до «східної медицини». І хоч поняття «магістр східної медицини» насправді не існує, але це знають не всі і багато хто впіймається на цей гачок.

Навчаючись в університеті, я паралельно здобував нові ранги в Академії східної медицини.

Тепер я приймаю пацієнтів у старенькому будиночку, що вже на ладан дише, де колись лікував людей ще мій дід, а згодом і батько. Однак займаюсь я цим лише на вихідних. Я вважаю, що це моя робота. Бо роблю це з обов’язку.

А в робочі дні я тепер відвідуватиму «храм», який називається «банк». І це моє хобі. Бо маю з цього велику втіху.

Люди, які працюють у моєму банку, схожі на священнослужителів. Особливо виконавчий директор Khrystia НгіпсЬепко. Ніхто в банку не може вимовити її ім’я, від чого і воно, і вона сама видаються ще сакральнішими, тобто недоступнішими. На численні прохання співробітників банку вона дозволила себе називати міс Кей-Ейч-Ейч.

Я виріс у середовищі, де європейських жінок традиційно вважають потворними. Так от, міс Кей-Ейч-Ейч теж потворна. Але якось по-особливому потворна. Вона схожа на червоного дракона. Червоний дракон потворний, але водночас прекрасний.

Кей-Ейч-Ейч мене дуже лякає. Замість грудей у неї дві могутні фудзіями. Як на зло, вона сидить якраз навпроти мене за скляною перегородкою. Мені дуже соромно зізнатися, але я весь день не міг примусити себе відірвати погляду від тих її фудзіям.

Нинішній день був таким самим, як і вервечка попередніх. Щоправда, в банку з’явився новий співробітник, який від незвички цілий день витріщався на її груди. Інші співробітники успішно пройшли цей етап культурного шоку звідтоді, як вона вперше переступила поріг банку. Азійцям українська порода видається дуже екзотичною, особливо в деяких, від природи опуклих місцях. З часом всі звикли до її форм і вже вкрай рідко зупиняли на них свої погляди. А цей новачок ніколи в житті не бачив українських округлостей, тож роздивлявся їх із наївним здивуванням, приблизно так, як діти розглядають червоний зад мавпи. Христя не комплексувала з цього приводу, навпаки, їй хотілося «постібатися» над молодиком: підійти до нього впритул — так, щоб її бюст якраз був на рівні його носа, і начальницьким тоном віддати наказ. Проте вона стрималася, побоюючись за психічний стан маленького Кім Ір Сена.

Саме так вона прозвала нового помічника менеджера банку, щоправда, тільки подумки. Для Христі було великим челенджем розрізняти своїх співробітників на обличчя, а запам’ятовувати їхні імена — й поготів було справою нереальною, тому вона кожному давала прізвиська відповідно до того, які асоціації вони у неї викликали. Так, у неї в банку вже були і свій Мао Цзедун, і Лао Цзи, і Васабі, і Бонзай, і навіть В’єтнамська Зірочка. Так, у запам’ятовуванні імен вона була безпорадна, зате на цифри у неї була феноменальна пам’ять: Христя вміла блискавично перемножувати в голові чотиризначні числа, безпомилково називати по пам’яті всі цифри з усіх звітів — тижневих, місячних і річних, від чого підкошувалися ноги у її підлеглих. Однак з іменами і обличчями у Христі нічого не виходило. Вона знала, що для менеджера, який має справу не лише з цифрами, але й з людськими ресурсами, це великий мінус, однак нічого не могла вдіяти. Та, вона ретельно маскувала цей свій ґандж, виготовивши для себе «під-глядалку»: таблицю з іменами, посадами і фотографіями, куди по-українськи записала олівчиком усі їхні «псевда». Туди вона підглядала, ведучи наради. А зустрівшись у коридорі зі співробітником і не будучи впевненою, чи віталися вони вже сьогодні, чи ні, вона виробила своєрідну манеру легенько кивати при кожній зустрічі без зайвих слів. Звичай легко прижився, оскільки був подібний до місцевого етикету. І навіть галасливі північноамериканські менеджери, які лякали своїми розкотистими привітаннями тихих азійців, через деякий час перейняли цей Христин новаторський підхід.

Отже, окрім шокованого погляду маленького Кім Ір Сена, цей день ніщо не відрізняло від сотні попередніх: її підлеглі чітко рахували циферки, свіпували картки клієнтів, блискавично сканували і звіряли їхні підписи, зводили дебети з кредитами, «впарювали» клієнтам нові послуги і чемно вклонялися їй при зустрічі.

Стрілки годинника повільно, але неухильно рухалися до кінця робочого дня, а оскільки була п’ятниця, то це означало, що сьогодні на неї чекали її обожнювані суші. На двадцятому поверсі її будинку розташовувалося рівно сім ресторанчиків, на відвідання яких їй, за контрактом, видавали талончики. П’ятниця була її улюбленим — «японським» — днем.

Сидячи за скляною перегородкою свого кабінету, спостерігаючи крізь панорамне вікно, як над ієрогліфічним містом літає вертоліт, вона заплющувала очі і уявляла, як поглинає неймовірно велику кількість маленьких рисових сендвічів із сирою рибою і як у цей час на неї потайки, з острахом і водночас із захопленням поглядає добрий десяток азійських очей, дивуючись, як у людину може вміститися стільки їжі. І від цих думок у неї починали активно працювати слинні залози.

Отже, день минув без ексцесів, і вона, впірнувши у свій двомісний, майже іграшковий, лімузинчик, граючись проїхала кілька кварталів, в’їхала в підземний паркінг, піднялася