Валерій Олександрович Шевчук - Долина джерел

що веде на Мальованку, і так само не можу стримати шаленого калатання серця. Сьогодні у мене в голові все сплуталося: гуркіт вібраторів, хитання рідкої бетонної маси під ногами, хитання стежки перед очима, шурхіт жорстви і журкіт течії, змійки джерельних струмків і холодний протяг у землі вужів-печер, спалахи розрядів над містом і шум того міста; мені здається, що весь я виповнений дивною силою, яка рветься з мене, що я увібрав у себе всю сутність цієї джерельної долини, всю її загадкову й чарівну силу, її незміряну схвильованість і спокій. Я навіть передчував, що сьогодні щось станеться, але нічого не загадував, тільки йшов і йшов — півторагодинний шлях був сьогодні чудніший і важчий, ніж завжди. І лише перейшовши шосівку, я зрозумів усе. Від хати йшла з порожніми відрами дівчина, очі якої ось уже скільки днів сняться мені по ночах.

Я зупинився. Вона йшла по стежці, як ішли сьогодні по таких самих стежках всі оті десятки жінок, котрі підіймалися від своїх криничок до хат. Вона йшла, повна непідробленого чару й простоти, вечір розмивав її, як розмивав усе, і вона зі своєю граційною, незмінною для всіх жінок цієї долини ходою була для мене як біль моїх снів. Я стояв і чекав, бо вона йшла просто на мене, я бачив навіть, як тремтять її повіки, й чув, як подзенькують складені одне до одного відра. В мене пересохли губи й горло, але я стояв мов прикутий, безсилий рухнути й м’язом,— дивився й дивився. Був наче спраглий подорожній, що допався води, і мені хотілося, щоб її ходу я міг сприймати невимірно довго, як і наше запаморочливе зближення. Але це тривало тільки коротку мить, ще хвилина — і все розпадеться, бо її дорога до мене була неймовірно коротка, найкоротша з усіх, які я доти встиг пізнати. Може, через це відчув незрозумілу й навіть зухвалу сміливість. Мій рот розкрився, а шкарубкий і сухий язик весело сказав: «А не переходьте мені з порожніми відрами!» Я сам здивувався, що сказав таке довге й таке закличне речення, — міг десять разів перейти стежку, доки вона наблизилася б. Але не все в житті вимірюється глуздом і не скрізь той глузд потрібен. Нині не був він потрібен нам обом, і ми те зрозуміли. Адже я побачив те, чого не бачив ще ні разу,— її зблизька. На мене дивилися великі й глибокі очі, на мене текло одне із тих джерел, що так щедро народжуються в цій долині. Я мав бути підхоплений цим потоком, мене мало закрутити й понести в глибінь цього вечора, в глибину й нутро цієї долини й мого незрозумілого почуття. Вона дивилася на мене, радше скинула очима, і я почув її голос, зовсім схожий на мій, начебто говорив це я і розмова була зі мною самим. «Можете почекати,— сказала вона,— перейду з повними».

Цього було забагато для мене, бо я вже зовсім розчинився серед каміння, дзюркоту води й вечора; я бачив, як, хитаючись, ідуть через стежку білі тіні качок, як пливе кудись, погойдуючи гілками, самотня, єдина на цю долину береза, як стає скелею хата, скелею, що приходить пити до своїх джерел. П’є і не може напитися, і вечір теж не може напитися, бо все нині таке спрагле й невситиме. Я теж палився спрагою, в мені усе пересохло, я засох на цій стежці, як дупласте дерево, яке простояло тут не одне століття; я хотів пити, як дерево, і мій сухий та кострубатий язик сказав зовсім незалежно від мене самого: «А може, й напитися дасте?» Вона засміялася, я зрозумів, що навколо й справді нуртують джерела і що тому потокові я безсилий опиратися. «А чого ж, — сказала вона,— пийте на здоров’я!»

Я взявся за відро, прикріплене до ланцюга здоровенним висячим замком, тобто напитися я міг зовсім без її допомоги, але вона стояла поруч, і я витягав воду вже для неї. Плескалася в глибині вода, і ляско розбивалися водяні язики. «А я вас знаю,— сказав, витягуючи відро.— Отут ходжу і щоразу бачу».—«І я вас, — відказала весело вона й засміялася,— ходите дуже вже замацьорений». Я подивився на свою робу зі слідами бетону, на гумові чоботи — також зі слідами бетону — і теж засміявся: в мені нуртувала дзвінка, як колодязна вода, сила. Я став зовсім сміливий. Діставав для неї друге відро, плескала вода, і дзюботіли краплі, кричали перед сном качки, вечір дивився на нас вологими, теплими очима, і ми дивилися одне на одного такими ж великими й теплими очима. Бо я сказав тоді, хай і тяжко поверталося моєму язикові, що можу з’явитися до неї красунчиком у білій сорочці і в чорних наваксованих туфлях, я казав щось іще й іще — мені стало раптом легко говорити. Вона взялася за дужки, і я побачив, що стежкою підіймається до своєї хати жінка з повними відрами і що це була особлива жінка — жінка, якій я призначив побачення... Я стояв біля порожнього, припнутого замком до ланцюга відра, а вона йшла від мене все далі й далі, і від її відер скапувала й падала на біле полотно стежки джерельна вода...

В житті бувають хвилини, яким не можна знайти достатнього витлумачення. Але вони незвідь-чому лягають на душу і тривожать її нез’ясненним болем та радістю. Вони виринають ізвідти, з небуття, з долини джерел, проходять через усі загадкові лабіринти печер туди, де шумує гінке й метушливе місто, вони входять у світ тролейбусів та авто, світ вібраторів і неповоротких кранів, які люблять вимацувати стрілами вечірнє небо. Бо коли вібратори гризуть землю, крани хочуть блукати по небові, і вже це може дати душі потрібну гармонію — ми в цьому світі завжди мандрівники, навіть коли тільки хочемо ними бути.

... Я тоді готувався особливо старанно. Хай яке іронічне обличчя було в матері, хай ще більш іронічне обличчя було в мого брата, я з упертістю первісної людини прасував штани і ваксував туфлі. Нейлонова сорочка м’яко огорнула мені груди і засвітилася — стояло на небі сонце, велике й соковите, яке буває хіба в серпні. Бо я готувався зайти в долину джерел не з боку заводу, як це робив повсякчас, а звідси, від своєї домівки, звідки ходив туди дуже рідко. Бо