Євген Є - Мільйон на рулетці

столі, у скарбничку, куди ховалися всі чайові.

І вони починали спочатку: «Робіть ставки». Фішка на будь-яке число. «Ставок більше немає». І кришталева пірамідка на порожнє поле. «Виграло двадцять чотири. Ви програли». І так майже сорок разів, поки безупинне випадання виграшних номерів не почало вимальовуватися в систему.

Поки я не відчув, що вже час.

І, взявши чотири фішки по «п’ятдесят», я зробив ставку на «шістнадцять».

Обертання колеса і голос круп’є, який остаточно відключив мене від усього, що відбувалося навколо:

— Виграло «шістнадцять».

Я поринув у той стан, що перетворював ніч на чотири хвилини і притлумлював моє сприймання навколишньої дійсності. Ми залишилися вдвох із круп’є, і не існувало нічого крім його голосу, моїх пальців, стосиків фішок і його лопатки з довгою ручкою.

4

— Робіть ваші ставки.

«П’ять».

— Ставок більше немає.

Я навіть не глянув на колесо. Не чув стукоту кульки.

— Виграло «п’ять».

— Робіть ваші ставки.

«Дев’ятнадцять».

— Ставок більше немає.

— Виграло «дев’ятнадцять».

— Робіть ваші ставки.

«Двадцять дев’ять».

— Ставок більше немає.

— Виграло «двадцять дев’ять».

— Робіть ваші ставки.

«Двадцять вісім».

— Ставок більше немає.

— Виграло «двадцять вісім».

Я вигравав, ні на секунду не задумаючись про гру. Я був налаштований на виграш. Хоча, правильніше сказати, на виграш був налаштований мій мозок, він віддавав накази пальцям.

«Тринадцять».

«Тридцять шість».

«Одинадцять».

Я поставив на «тридцять п’ять» і програв.

Але одразу ж знову виграв, збільшивши ставку вп’ятеро.

Я вигравав раз за разом, і система не підводила мене. І я знав, що виграє «п’ятнадцять», коли попросив круп’є поміняти мої фішки з «п’ятдесяти» на «двадцять п’ять», віддавши йому весь залишок на чай.

«Двадцять два».

«Вісімнадцять».

«Дванадцять».

І через два кони відразу чотири ставки:

«Три», «третя дюжина», «червоне», «лишка» — я виграв у всіх чотирьох.

Я знав цю гру. Я жив нею вже багато років. Я придумав стільки систем, що «теорія імовірності» була для мене просто дитячою лічилкою. Я грав і вигравав без емоцій, без почуттів. Стіл перетворився на конвеєр, за яким стояло два круп’є на одному кінці, а я на іншому, — звідти сипалися фішки з виграшем.

Я знав десять із одинадцяти чисел, на яких зупинялася кулька. Мій мозок породжував їх, тому що в ньому не існувало нічого, крім них.

Я не сумнівався, що наступним випаде «тридцять шість», і поставив на нього.

Я був упевнений, що виграє «двадцять вісім», коли міняв фішки по «двісті п’ятдесят» на фішки по «тисячі», але виграло «чотири», а розпорядники гри вирішили, що й цього разу я зміг угадати числа. Круп’є поміняли, навіть не попередивши мене.

— Виграло «чотири».

Я глянув на гору фішок, які вони підсунули до мене.

5

Я зрозумів, що колесом керує інша людина, тільки коли почув її голос:

— Робіть ваші ставки, — голос був злим.

Але даремно круп’є сердився.

«Двадцять один».

— Ставок більше немає.

І через секунду:

— Виграло «чотири». Я одразу зрозумів, що круп’є навмисно направив кульку на «четвірку», і що тепер виграватимуть тільки ті номери, які вибере він.

Гра втратила сенс, але я не міг зупинитися. Ніщо не могло зупинити мене. І я поставив на «сім», будучи впевненим, що це число випаде наступним, і зовсім не здивувався, коли кулька зупинилася ліворуч від сімки на «двадцять вісім».

Наступним мало виграти «десять», і я потягнувся до стосика фішок, щоб поставити на «десять». Але тут чиясь рука торкнулася до мого плеча, і чийсь голос сказав мені:

— Досить, — те слово, після якого я мав зупинитися.

Дотик, слово — і гра закінчилася, перестала існувати для мене.

6

— Досить, — і я спам’ятався.

Казино було переповнене. Дим над столами, офіціанти з тацями, заставленими келихами. Люди навколо мене. Хтось сміявся. Хтось показував великий палець. Хтось говорив:

— Молодець.

І дві жінки з обох боків від мене — блондинка і рудоволоса. Одна тримала довгий мундштук, інша поклала підборіддя на зведені руки, завдяки чому її ямочки на щоках стали ще помітнішими.

— Ти чудово грав, — сказала білявка, пускаючи дим малими кільцями.

— Пригости мене чимось, — попросила руда, голосом, що обіцяв мені любов.

Я глянув на фішки.

Вони були чорні по краях, із трьома нулями й одиницею на кожному з пласких боків.

Дві фішки першій:

— На удачу.

І дві фішки другій — жриці кохання:

— Замов собі чого-небудь.

— Чого захочу?

— Авжеж, — я всміхнувся.

— Цього буде мало.

— Скромність, — нагадав я, — скромність і стриманість.

— Скромні вмирають першими, — сказала вона. — Від голоду і випадкових хвороб.

Рудоволоса мала слушність, і я дав їй ще одну фішку. Однаково я б не збіднів, бо того вечора виграв їх більше трьох кілограмів.

Скільки