Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

Шльома наче задерев’янів, не рухався з місця.

Марків крик та звуки пострілів привернули увагу нечисленних перехожих. З «Бульйону» та сусідньої кав’ярні повибігали відвідувачі… Швед кинувся до пораненого Петлюри. А у того сорочка на грудях уже просякла червоним. З рота потекла густа кров, очі закотилися…

Марко схопив Шльому за барки, шарпонув, зацідив кулаком в обличчя…

— Сволото! Хто? Хто тебе послав? — прокричав хрипким голосом.

— За єврейські погроми в Україні… — навіть не ухиляючись від побоїв, прошипів Шварцбард українською. — То моя помста за єврейські погроми…

— Сволото більшовицька! — безсило загарчав Марко. — Будь ти проклятий!

Знову кинувся до Петлюри, та допомогти йому отак, посеред тротуару, було неможливо.

Підоспіли кілька чоловіків. Вони, як і Марко, кинулися на Шльому з кулаками, і якби у ту мить не нагодився поліцейський, Шварцбарда затовкли б на місці.

Він не чинив спротиву, не закривав блідого обличчя від побоїв, дав себе арештувати. Тільки повторював, як закляття: «То за єврейські погроми! То за єврейські погроми в Проскурові!»

Симон Петлюра помер, не приходячи до тями.

Помер через якихось двадцять хвилин після того, як Марко з трьома випадковими свідками трагедії підняли його, закривавленого, з тротуару вулиці Расіна і якомога швидше доправили до лікарні Шаріте.

Петлюру відспівували тут, у православній румунській церкві, яку він відвідував через відсутність у Парижі української.

Золотаво-чорні змії жалобних стрічок обрамляли краї домовини; вона потопала у вінках із живих квітів. Задушливе, пропахле ладаном повітря вдихалося важко, майже фізично відчутно. Та й людей зібралося чимало: окрім парафіян (Петлюра приходив сюди на богослужіння, його знали тут усі) були присутні представники грузинської, чеської, азербайджанської громад в екзилі, спеціальний представник маршала Пілсудського, журналісти, парижани, що були знайомі з Петлюрою особисто…

Споглядаючи у труні бездиханне тіло керманича УНР, Швед втішав себе думкою, що у передсмертній безсвідомості Петлюра не страждав від пекучого болю.

Жадібно ковтнув повітря: здавалося, у горлі застряг колючий клубок, що не давав зробити ще один подих. Хотів зробити крок, аби підійти ближче до труни, та дядько Альбер стримав його, непомітно ухопивши за руку.

— Навіть не думай! — проказав він ледь чутно французькою. — І на кладовище іти теж не смій. Потім якось. Іншим разом. Ти вже й так достатньо засвітився. Там, у Стамбулі, виробляй собі що хочеш, ризикуй життям, як заманеться… А тут, доки ти у Парижі… Не забувай, твої батьки живуть у моєму домі. Я не хочу бачити страждання твоєї матері, якщо із тобою теж раптом щось станеться у мене на очах. До того ж, Марку… Ми і так ризикуємо, прийшовши сюди. Думаєш, якщо більшовицькі агенти слідкували за мсьє Петлюрою, вони не бачили вас разом у «Бульйоні»? Чи тут, серед натовпу, немає їхніх очей та вух? Хто взагалі тебе напоумив зустрічатися із ним у такому місці? — сердито додав дядько Альбер. — Ходімо, вийдемо з церкви, тут немає чим дихати…

— Ідіть… я ще побуду.

— Ходімо, кажу тобі, — шикнув дядько Альбер. — Тіло зараз виноситимуть.

Вулиця Жан Бове була так само заповнена людом. Людей ціле море — у жалобі, з квітами, військові та цивільні…

Просто перед церквою стояв катафалк, що мав доправити загиблого українського державотворця до місця його останнього спочинку — на кладовище Монпарнас.

Марко з дядьком Альбером відійшли трохи вбік. Загубитися серед натовпу було нескладно.

За якихось десять хвилин всередині церкви почався рух — домовину з тілом Петлюри підняли і під жалобний спів понесли до виходу.

У цю мить люди на вулиці, під будинками, на тротуарах почали опускатися на коліна. Вкляк разом зо всіма і Марко. Поруч — дядько Альбер.

А труна попливла серед натовпу, над головами, просто до чорного катафалка.

— Велика була людина, — тихо промовив дядько Альбер, осіняючи себе хресним знаменням. — Істинний патріот. Хай з Богом спочиває. Його важка праця в ім’я вашої нації завершена.

Марко відчув, як клубок у горлі заворушився, очі наповнилися вологою.

— Бачиш, Марку, як люди вшановують пам’ять мсьє Петлюри? — проказав дядько Альбер, піднімаючись з колін, коли катафалк з труною головнокомандувача проминув їх. — Ось тобі і відповідь, за що його убили.

Швед мовчав. Щось відповісти було несила…

— Прощавайте, Отамане! — прошепотів українською услід жалобній процесії.

Дядько Альбер похитав головою.

— Ходімо. Пішли, Марку. І ось що… тобі треба забиратися із Франції якнайшвидше, — додав за мить, тільки-но вони звернули за ріг. — Тобі треба повертатися до Стамбулу. Ти дуже засвітився. Я не жену тебе, звісно. Але це заради твоєї ж безпеки…

— Я і так їду за два дні, — сказав Швед. — Але радше б я залишився. Шварцбарда судитимуть, і я мушу бути присутнім на тому суді.

— Послухай мене, старого… — дядько Альбер зітхнув і по-батьківськи, з жалем, подивився на племінника. — Все це отак просто не скінчиться… Безперечно, суд буде. Але ти дуже засвітився, тебе можуть упізнати, хлопчику мій, викликати свідком. А тобі цього не треба.

Марко знизав плечима.

— Та я бачив те, що бачили усі, хто в ту мить трапився на вулиці, — як Шварцбард розстріляв Головнокомандувача майже впритул…

— Не будь дурним, Марку! — трохи роздратовано промовив дядько Альбер. — Якщо цей, як там його, Самуїл Шварцбард направду є більшовицьким агентом, то все ясно як Божий день: більшовики прибрали свого ворога. Нічого дивного, з огляду на прийняту їхнім Комінтерном резолюцію про політичний терор… Чув про таку?

— Так… — Швед кивнув. — Чув.

— Але найгірше те, — продовжував дядько Альбер, — що вбивством мсьє Петлюри вони захочуть досягти іншої мети: викликати антиукраїнські настрої у Франції. Убивця, Шварцбард, як ти розумієш, — єврей. Його обрали недаремно. І цю карту совєти, безумовно, спробують розіграти на суді через своїх людей.

— Ви натякаєте… — здивовано мовив Марко.

— Що ж тут натякати? — розвів руками дядько Альбер. —