Кемерон Докі - Усі жінки - відьми. Фатальне кохання

— Та невже? Так і сказала — що ти її проблема?

— Ти тільки поглянь на неї: елегантна, горда і неприступна красуня. Саме на таку зовнішність і купуються абсолютно всі багаті молодики. Така зовнішність діє на них заспокійливо. Вони перестають боятися, бо чомусь переконані, що таким дівчатам не потрібні їхні гроші.

— Та чхати мені на них і на їхні гроші! І чому це ви — ні сіло ні впало — заговорили про грошовитих молодиків? — вигукнула Фібі.

— Тому що моя матуся завжди казала, що за багатого вийти заміж так само легко, як і за бідного, — відказала Пейдж.

— По-перше, коли це ти почала називати свою матір «матусею», а по-друге — коли це ти почала придивлятися собі чоловіка, га? — поцікавилася Фібі.

— Дівчині завжди треба бути напоготові, — пояснила Пейдж, — особливо, коли поруч з нею має з’явитися цілий натовп енергійних неодружених багатіїв.

Фібі закотила очі. Пайпер збагнула, що її наймолодша сестра просто капризує, але вловила в її словах занепокоєння.

— Справа тут не в багатих молодиках, Пейдж. Давай колися, розповідай, що у тебе на думці.

— Гаразд, слухайте. Коли я купувала цю сукню, вона мені дуже подобалася. Дуже. Але тепер я в цьому не впевнена. Фібі — така витончена, така елегантна… Утім, не знаю… Може, я даремно клопочуся, га? Просто перебільшую?

Переклавши Ваята, який тихенько сопів у неї на плечі, на іншу руку, Пайпер підійшла до Фібі, і вони вдвох стали прискіпливо оглядати свою наймолодшу сестру. Її вечірню сукню ніяк не можна було порівнювати з вбранням Фібі. По-перше, воно було білим, непоказним і надто щільно обтискало тіло. По-друге, його край, що доходив саме до колін, був всіяний довгастим блискучим стеклярусом, що кидався в очі навіть тоді, коли Пейдж стояла непорушно. Варто їй було навіть зробити вдих, як ці прикраси починали підстрибувати і стиха дзенькати.

— Скажу тобі чесно, Пейдж, — звернулася до неї Пайпер похмуро-серйозним тоном. — Ти клопочешся недаремно, але помилилася з причиною своїх клопотів. Адже кожен молодик не промине поцікавитися: а що ж то за дівчина така, що не побоялася вдягнути таке чудернацьке плаття?

Пейдж засміялася і довгасті прикраси на її платті шалено засіпалися і задзеленчали. Малий Ваят на руках у Пайпер щось радісно забелькотів.

— От бачиш, — зауважила Пайпер, — навіть наймолодші молодики — і ті зі мною погоджуються.

— Гадаю, тут думка Ваята важить небагато, — зазначила Фібі, і Пейдж вдячно посміхнулася їй.

— Дякую вам за ваші зауваження, дівчата, — сказала Пейдж, підходячи до сестер.

І їхні обличчя враз осяяли посмішки. Сестри мали різні вдачі та по-різному вирішували проблеми, проте їх поєднувала одна спільна риса: вони любили одна одну. Ця любов мала багато зовнішніх проявів. І не останньою була здатність і бажання працювати згуртовано, як одна команда. Коли вони поєднували зусилля, то ставали найсильнішими у світі відьмами — чаклунками з магічною силою.

— Ну що, — жваво озвалася Фібі, — буря вщухла, то, може, підемо на свято? — Граціозно накинувши шаль на плечі, вона рушила до виходу, а потім, не зупиняючись, кинула через плече: — Що ж до полювання на молодиків, Пейдж, то спасибі, що нагадала: для когось сьогодні увечері свято, а для мене — робота. Наша газета багато зробила для залучення спонсорів до ремонту Ланкастер-білдінґ. Тому всі мої сьогоднішні зустрічі матимуть суто професійний характер. Зокрема, мені дуже хотілося б зустрітися з Люсіль Маршалл.

— Вона — донька Ізабелли, еге ж? — поцікавилася Пейдж, вдягаючи накидку і рушаючи за сестрами.

— Саме так, — кивнула у відповідь Фібі.

Ізабелла Маршалл була рушійною силою кампанії зі збирання коштів для відбудови Будинку з фресками, а також славнозвісною художницею. Коли виявилося, що її подружнє життя з місцевим банкіром пішло шкереберть, вона зважилася на дуже сміливий (як для жінки першої половини двадцятого століття) крок: розлучилася з чоловіком, повернула собі дівоче прізвище і повернулася до Сан-Франциско — у місто свого дитинства. Спочатку вона разом із дочкою Люсіль оселилася в розкішному батьківському особняку; але надовго там не затрималася.

Під впливом авангардистських мистецьких течій в Англії, зокрема, художньої студії «Омега» в Блумсбері, Ізабелла Маршалл взялася втілювати в життя свою давню мрію: організувати осередок, де художники могли б творити і продавати свої роботи. Так з’явився Будинок з фресками. Більшу частину будівлі віддали під приватні салони та просторі галереї. Житлові приміщення та студії розташовувалися на горішніх поверхах.

Тож недивно, що мрія вимагала від Ізабелли багато часу проводити з архітектором будинку, Вільямом Ланкастером. І невдовзі вони до безтями покохали одне одного. Це був шалений, бурхливий роман. Раз обпікшись на заміжжі, Ізабелла добре знала, чого хоче від другого роману: це мало бути партнерство, покликане підтвердити і зміцнити її здобутки як художниці. І спочатку їй здалося, що Вільям — саме та людина — людини, здатна до партнерських стосунків.

Але з часом роботу Ізабелли визнавали більше за роботу Вільяма. Він став ревнивим, підозрілим і деспотичним. Коли Ізабелла спробувала порвати з ним, він ледь не збожеволів і став ще більш деспотичним та підозрілим.

Вирізняли їхню історію з-поміж багатьох подібних стоси дивовижних листів, у яких подружжя вилило свій біль та душевне сум’яття і які Люсіль, донька Ізабелли, дбайливо зберегла. Незвичність їхніх стосунків виявилася ще й в безслідному зникненні Вільяма. Так і залишилося загадкою — куди він подівся, і що з ним сталося.

Коли Фібі дізналася про існування листів, вона зв’язалася з Люсіль і попрохала дозволу надрукувати їх у своїй газетній рубриці. Їй здавалося, що ця жінка, набагато старша від неї за віком і відома як відлюдниця, відмовить їй або взагалі залишить прохання без відповіді.

Але на радість та здивування Фібі, Люсіль не тільки відгукнулася, але й дала дозвіл на публікацію. Так листи, написані понад вісімдесят років тому, опинилися у центрі уваги.

Ці листи, особливо листи Ізабелли, допомогли Фібі започаткувати дискусію з читачами, аби ті поділилися власним досвідом і думками щодо так званих «деспотичних партнерів у шлюбі». Вона була впевнена, що питання, порушені у листах вісімдесят років тому, знайдуть у сучасних читачів широкий відгук. Але відгук перевершив її сподівання — реакція читачів була просто приголомшливою. Тижнями робочий стіл Фібі ломився від отриманих листів, і на їх прочитання мало піти не менше за місяць.

— До речі, про роботу, — сказала Пайпер, коли Фібі розчахнула парадні двері, — ти не забула, що нам треба заїхати за нянькою, еге ж? Спочатку ми заберемо її, а потім ви відвезете нас до клубу.

— Авжеж, — кивнула Фібі.

Пайпер була не лише