Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

— Чому?

— Вони... Вони не дають мені спокою.

— І що ж вони роблять?

— Вони підстерігають мене перед школою.

— А тоді?..

— А тоді кричать усяку всячину. Штовхають і беруть мене на сміх.

— І ти їм дозволяєш?..

Пан Кореандер якусь мить несхвально поглядав на хлопця, а тоді запитав:

— А чом би тобі просто не врізати їм по носі?

Бастіян витріщився на нього:

— Ні, такого я не люблю. До того ж боксер з мене кепський.

— А з боротьбою в тебе як? — допитувався пан Кореандер. — А з бігом, плаванням, футболом, гімнастикою? Що, невже ти нічо­го не вмієш?

Хлопець похитав головою.

— Іншими словами, — підсумував пан Кореандер, — ти сла­бак, чи що?

Бастіян стенув плечима.

— Ну, але ж розмовляти ти принаймні не розівчився, — висло­вив припущення пан Кореандер. — Чому ж ти не відповідаєш на їхні кпини?

— Якось я був спробував...

— І?..

— І вони вкинули мене до сміттєвого баку і зав’язали накрив­ку* (* Доречніше було б «закривку», але кого обходять ці тонкощі) шнурком. Я дві години кричав, заки мене почули.

— Гм-м, — буркнув пан Кореандер, — і після цього ти вже бі­льше не наважуєшся?..

Бастіян кивнув.

— Отож, — вирішив пан Кореандер, — до всього, ти ще й боя­гуз.

Бастіян похнюпився.

— А може, ти вискочка, га? Відмінничок — весь такий круглий, самі п’ятірки, мазунчик учителів, так чи не так?

— Та ні, — відказав Бастіян, похнюпившись, не відриваючи погляду від землі. — Минулого року мене навіть не перевели до наступного класу.

— Господи милосердний! — зойкнув пан Кореандер. — Одне слово, з якого боку не глянь — суцільний нікчема.

Бастіян нічого не сказав. Просто стояв. Його руки безвільно звисали, а з плаща скрапувала вода.

— І що ж вони вигукують, коли їм заманеться поглузувати з тебе? — випитував далі пан Кореандер.

— Та, всяке таке...

— Наприклад?

— Вамбо, вамбо, сів на почамбо, почамбо проломився, гру- бас провалився...** (** Замість того, щоб передати зміст німецького сленгу, Прохасько тупо його транслітерує (проффесіонал!), не забуваючи пхати галицизми (грубас). В оригіналі приблизно: «Дурне здоровило на горщик присіло, його зламало і заволало: «Як я багато важити стало».)

— Не дуже смішно, — вирішив пан Кореандер. — А ще як?

— Вар’ят, недоумок, брехло, дурисвіт...

— Вар’ят? А це ще чому?

— Іноді я балакаю сам із собою.

— І про що ж ти там балакаєш?

— Я вигадую різні історії, винаходжу імена і слова, яких іще нема, — ну, і таке подібне.

— І розповідаєш їх сам собі? Навіщо?

— Ну, бо більше нема кому.

Пан Кореандер на мить замислився і замовк.

— А що на це кажуть твої батьки?

Бастіян відповів не відразу. І лише за якусь мить промимрив:

— Тато — нічого не каже. Він ніколи нічого не каже. Йому до всього байдуже.

— А мама?

— А вона — пішла... її вже нема.

— Твої батьки розлучені?

— Ні, — сказав Бастіян, — вона померла.

У цей момент задзеленчав телефон. Пан Кореандер натужно підвівся зі свого фотеля і поплентався у невеличкий кабінетик, розташований углибині крамнички. Він підніс слухавку — і Бастіян невиразно розчув, як пан Кореандер назвав своє ім’я. Але далі той зачінив двері кабінету, і тепер уже Бастіянові не було чути ні­чого, крім притишеного мурмотіння.

Бастіян же і далі стояв. Він ніяк не міг втямити, що з ним, чому він усе про себе розповів і так відверто в усьому зізнався. Адже він ненавидів, коли його отак випитували. І раптом його як окро­пом ошпарила думка, що він, либонь, уже запізнився до школи, ну звісно, слід було поквапитися, треба було бігти, але він навіть не зрушив з місця: все ніяк не міг наважитися. Щось його стримува­ло, і він не знав що.

З кабінету все ще долинав приглушений голос. То була довга телефонна розмова.

Нараз Бастіян усвідомив, що вже довший час не може відвес­ти погляду від книжки, яку пан Кореандер перед тим тримав у ру­ках і яка тепер лежала на шкіряному фотелі. Хлопець достоту прикипів до неї поглядом. Йому здавалося, наче якась сила не­стримно притягує його до неї як магнітом. Він наблизився до фо­теля, повільно простягнув руку, торкнувся оправи книжки — і тої ж миті щось у ньому, всередині, зробило «клац!» — так, ніби за- хряснулася пастка. У Бастіяна з’явилося невиразне відчуття, що разом із цим дотиком до фоліанта з ним почало відбуватися щось незворотне — і ось воно вже діє.

Він підняв книжку і зусібіч її роздивився. Оправа була з шовку кольору міді, вона ряхтіла і відблискувала, коли хлопець крутив її в руках. Побіжно погортавши сторінки. Бастіян зауважив, що їх надруковано двома різними кольорами. Малюнків у книзі, здаєть­ся, не було взагалі, зате були чудові, великі ініціали. Придивив­шись ще раз уважніше до оправи, він помітив на ній двох гадюк, світлу і темну, які кусали одна одну за хвіст, витворюючи таким чином овал. А в цьому овалі дивовижно переплетеною в’яззю бу­ло виведено заголовок:

НЕСКІНЧЕННА ІСТОРІЯ

Загадкова це річ — людські пристрасті, й дітям ведеться із пристрастями так само, як і дорослим. Ті, кого вони опановують, не можуть їх пояснити, а ті, хто ніколи не зазнавав нічого подібно­го, не здатні їх зрозуміти. Є люди, ладні поставити на карту життя, аби лише здобути якусь неприступну вершину. І нікому, навіть самим собі, не можуть по-справжньому пояснити, чому це для них так важливо. Інші віддають геть усе, щоб завоювати серце люди­ни, яка про них і чути не хоче. Знову ж таки, ще інші готові загнати себе в тюрму чи в домовину, бо не можуть опиратися насолодам, що їх дарують вишукані страви або ж напої. Декотрі можуть про­циндрити все майно, до останньої нитки, аби тільки виграти в аза­ртній грі, або ж офірують усе, що мають, заради якоїсь настирли­вої ідеї, що їй ніколи не судилося здійснитися. Дехто гадає, що зможе стати щасливим, тільки опинившись деінде, аби тільки не тут, і всеньке життя блукає світами. А є такі, що ніяк не вгамують­ся, доки не допадуть влади і могутності... Одне слово, пристрас­тей є рівно стільки ж, скільки й людей.

Пристрастю Бастіяна Бальтазара Букса були книжки. Той, хто ніколи не просиджував цілі пополудні над книжкою — з палаючи­ми вухами і розкошланим волоссям, коли тільки те й робиш, що читаєш, читаєш, читаєш, забуваючи про світ навколо себе, не по­мічаючи ні голоду ні холоду, той, хто ніколи не читав під ковдрою — потай, при тьмяному