Люко Дашвар - Молоко з кров'ю

Вийшла з двору, стала на вулиці під бузковим кущем, мовляв, покажіть, куди йти. Агент зніяковів, показав на другу хату з великою старою лавкою перед огорожею.

— Щодо легенд. Ту другу хату дивитися не раджу. Там сталося криваве, страшне, звіряче вбивство. Кілька років тому. І з того часу хазяйка як не старається, а хату продати не може… Забобонні люди кажуть: у ній живе якийсь дух, пов'язаний із… Не згадаю точно, але з якоюсь країною — чи то Францією, чи то Бельгією…

— Господи! Що за маячня! — обірвала його Руслана і вже ступила крок на розпечений асфальт, та раптом у кінці вулиці виник потужний мотоцикл, промчав повз компанію, обдав усіх гарячою курявою і зупинився біля хати, якою агент щойно лякав Руслану. З новенької «хонди» зіскочив хлопчина в шоломі й пішов у двір.

— А це що за… — Руслана обтрушувала пилюку з новенької сукні від Стели Макартні й обурено дивилася на власника «хонди». — Нахаба!

— Не зважайте! Не зважайте! — захвилювався агент. — Хлопець — не з місцевих. Випадковий гість. Взагалі люди тут дуже гостинні.

Руслана обернулася до хати з бузковим кущем.

— Не можу пояснити… Але це місце нагадує мені про щось кровне… Мабуть… Мабуть… Я зупинюся на цьому домі!

Агент просяяв:

— Вибір серця! Прекрасно! Прекрасно! Серце завжди відчуває невидимі інформаційні потоки Всесвіту, які впливають на наше життя.

— Ще скажіть, що курка, яка греблася в цьому дворі років шістдесят тому, теж вплинула на моє життя! — відрубала Руслана.

Розділ 1

Румунка і німець. Ясний ранок

Усьому виною — ряба курка. Крутилася б біля півня не лізла б у кущі — може, усе склалося б інакше. А так… Ще покійна баба Парася була нелогічно прихильною до рябих — усі помирали своєю смертю, замість із перерізаною горлянкою у каструлі варитися. Що вона про них такого особливого знала?

Того літнього ранку сонце ніби заблукало — усе не йшло, і полохливі кури у дворі удови Орисі дарма метушилися, намагаючись навмання відшукати щось їстівне у траві біля хати. Хазяйка випустила їх ще у сірий світанковий туман, тепер поралася у хаті й ніяк не йшла надвір.

Ряба курка — руда із чорним та білим — кинула дурне діло почимчикувала у смородину й аж шию скрутила — ти ба, у траві під кущем червоніє велика гладка, мов полірована, кулька. Не інакше, вишня-черешня. Курка без зволікань дзьобнула знахідку — й аж квок від болю: червона принада виявилася твердою, мов каменюка. Курка не здалася. Крутнула головою, наче сто курей з усіх боків уже поспішали відбити в рябої червоний скарб, і знову дзьобнула — моє!

Тим часом удова Орися з мискою в руках вийшла на ґанок, усміхнулася ранковому сонцю — тихо… П'ятий рік тихо, нема війни, а вона оце кожного ранку виходить на ґанок і прислухається, наче раптом світ потьмяніє від димних згарищ і битиме чорним в очі, вуха позакладає від грому близького бою і вона силкуватиметься почути щось важливе і рятівне, та так і не почує, згине, а їй же ніяк не можна — мала Маруська у ліжку солодко сопе, на кого її… Тихо… Пожити б… Восени — двадцять шість, коса — як батіг, руки сильні, очі не згасли, серце щастя просить. Тихо. Наче тихо…

І пішла до годівниці.

— Ціпу-ціпу, ціпу…

Кури заспішили за жінкою, тільки ряба вперто довбала дзьобом червону кульку під смородиною.

— Ану всі докупи мені!

Курей перерахувала, озирнулася — що там ряба під кущем знайшла? Відігнала. Під смородиною присіла.

— Це ж треба… — всміхнулася, червону кульку з трави дістала, від роси обтерла, на розкриту долоню поклала. — А я й не сподівалася…

Укинула кульку в кишеню. І пішла до хати.

У відчинене вікно заглядало цікаве сонце, наче питало Орисю — і як ти тут живеш? А вона б будь-кому перш за все на диван із шафою показала.

Диван шкіряний, спинка з дерев'яною різьбленою поличкою й дзеркалом. Навіть німці з румунами, які у війну в Орисиній хаті таборилися, і ті язиками цокали — мовляв, який же вишуканий диван завівся у звичайній сільській хаті. Поряд із диваном — шафа одежна. Теж із дзеркалом на увесь зріст. Орисі б два віки працювати без упину, та все одно на такі розкоші не заробити. Усе — бабусине, царство їй небесне.

Ще є стіл. Сама з дощок збила. Дві табуретки й ліжко з панцирною сіткою.

Орися ввійшла до кімнати, дістала з шафи коробку з-під цукерок, присіла біля столу, поклала її перед собою, чомусь усміхнулася й обережно зняла з коробки кришку.

— Оце б мені щастя, якби не горе… — Язика прикусила і на ліжко — зирк: чи не розбудила донечку часом.

На ліжку сиділа мала Маруся, терла кулачком чорні оченята, дивилася на матір.

— А чого це ти, Марусю, очі треш? — Орися їй. — Щось наснилося, доню? А, ходи до мами… Поцілую — і все минеться…

Маруся мовчки сповзла з ліжка, ступила два кроки до столу, на відкриту коробку глянула й заклякла — оце диво дивне, краса невидана, мрія чудесна…

— Чого це ти? — Орися їй знову. — Та ходи вже…

Мала Маруся ніби й не чує. Заворожено — на коробку відкриту, а там — розсипані червоні коралові намистинки. Звідки такий скарб? Як мама на буряки — так Маруся все чисто в хаті перебере, і жодного разу коробки від цукерок не знаходила.

До столу дійшла, поруч із мамою на табуретку всілася. а очей від намистинок відвести не може. Одним пальчиком до намистинки дотягнулася, торкнулася і врешті всміхнулася, на маму зиркнула — мовляв, не зникли, справжні-спражнісінькі!

— Бабусине намисто, — мама їй. Та викладає намистинки з коробки на стіл, нитку довгу з котушки відмотує. — Одного разу нитка розірвалася, вони й розкотилися, погубилися. Наче щастя відібрали.

Долонею грубою намистинки накрила. Маруся й собі — долоньку на намистинки поклала, прислухається. А мама далі веде:

— Е, ні, думаю… Треба щастя назад докупи збирати. Майже всі намистинки знайшла, а однієї — ніяк… А нині…

Усміхнулася. З кишені знайдену намистинку дістала.

— Рябій курці дякувати. Оце хотіла її сьогодні зарубати, а тепер — хай живе.

І — намистинки на нитку: клац-клац-клац. Маруся підборіддям у стіл уперлася, з намиста очей не зводить. Мама роботу закінчила, нитку зав'язала.

— Буде намисто. Бабуся казали — у кого коралі біля серця, того вночі зірка зігріє. Може, й мені тепер…

Тільки намисто до шиї піднесла,