Роберт Льюїс Стівенсон - Викрадений

листа, заадресованого так: "Ебінізерові Балфору з Шооза, есквайрові, в Шооз-гавз. Лист цей буде переданий моїм сином, Девідом Балфором, у власні руки". Серце моє гучно забилося на саму лише думку про блискуче майбутнє, що так раптово відкривалося переді мною, сімнадцятирічним юнаком, сином бідного сільського вчителя в Етруському лісі.

— Містере Кембл, — промимрив я збентежено, — а ви пішли б туди, бувши мною?

— Певна річ, — відповів священик, — пішов би не вагаючись. Такий хлопчина, як ти, дійде до Кремонда (це недалеко від Единбурга) за два дні. В крайньому разі, коли твої знатні родичі (а я гадаю, що ці Балфори — твоя рідня) не приймуть тебе, ти можеш через два дні повернутися назад і постукати в двері мого будинку. Та я волію сподіватися, що тебе приймуть добре, як і передбачав твій батько, і що з часом ти станеш поважною особою. А тепер, Деві, мій любий хлопчику, — закінчив він, — я вважаю своїм обов'язком скористатися хвилиною прощання і застерегти тебе від небезпек, які ти можеш спіткати у світі.

Він кинув погляд навколо, де б вигідніше сісти, побачив великий камінь під березою край дороги, сів на нього, серйозно відкопиливши верхню губу, і накрив носовою хусточкою свого трикутного капелюха, бо сонце вже світило на нас з-поза двох вершин. Потім, піднявши вказівний палець, він застеріг мене від незліченної кількості всіляких єресей, до яких я не мав ніякої спокуси, і переконував, щоб я не нехтував молитвами і не забував читати Біблію. Він описав мені знатний дім, куди я йшов, і порадив, як поводитися з його мешканцями.

— Будь поступливий, Деві, в неістотному, — радив він, — пам'ятай, що хоч ти й шляхетного походження, але вихований на селі. Не осором нас, Деві, не осором! Будь ввічливий у цьому великому й багатолюдному домі з усіма його мешканцями, панами й слугами. Намагайся бути обачним, кмітливим і стриманим у розмові, як і інші. Що ж до господаря, то пам'ятай, що він — лерд.[6] Більше нічого я не скажу. Шануй, кого належить шанувати. Приємно підкорятися лердові, власне, для юнака це має бути приємно.

— Ваша правда, сер, — погодився я. — Можливо, це й так. Обіцяю вам, що намагатимусь робити все, як ви радите.

— Чудово, прекрасно сказано, — щиро зрадів містер Кембл. — А тепер перейдімо до істотнішого. Ось невеличкий пакуночок, а в ньому чотири речі. — Говорячи це, він з великим зусиллям витяг пакунок з бічної кишені сурдута. — Перша з цих чотирьох речей належить тобі за законом; це невелика сума грошей, одержана мною від продажу книжок і домашніх речей твого батька, — їх я купив (як уже пояснив з самого початку), щоб вигідно перепродати новому шкільному вчителеві. Решта три — подарунки від пані Кембл і від мене. Ми будемо дуже раді, коли ти їх приймеш. Перша річ — кругла, спочатку, очевидно, сподобається тобі найдужче, але, Деві, хлопчику мій, це тільки крапля в морі; вона допоможе тобі ступити лише перший крок і щезне, як. ранковий туман. Друга — плеската, квадратова і списана — допомагатиме тобі протягом усього твого життя, як добрий ціпок на шляху і як м'яка подушка під головою в час недуги. Що ж до останньої, кубічної, то хай вона покаже тобі дорогу в кращі світи — я молитимуся за це.

З цими словами він підвівся, скинув капелюха і якусь часинку голосно й палко молився за юнака, що виряджався в широкий світ, потім раптом притяг мене до себе й міцно обняв, тоді відсторонив і, не випускаючи з рук, довго дивився на мене очима, сповненими туги; нарешті швидко відвернувся й зі словами прощання на вустах майже бігцем подався назад дорогою, якою ми тільки-но йшли. Іншому це могло б видатися смішним, але мені й на думку не спадало сміятись. Я стежив за священиком, доки він не зник з поля мого зору, ні разу не оглянувшись на мене. Тільки тоді я збагнув, що причиною такої поведінки була розлука зі мною, і відчув тяжкі докори сумління, бо горів бажанням швидше покинути цю сільську глушину і дістатися до великого гомінливого будинку, де жили багаті й шановані дворяни одного зі мною роду й імені.

"Деві, Деві, — думав я, — та чи бачив хто таку чорну невдячність? Невже ти можеш на саму лише згадку про знатність забути своїх давніх друзів і їхню прихильність до тебе? Як тобі не соромно!"

Я сів на камінь, з якого щойно встав добрий священик, і розгорнув пакунок, щоб подивитися на подарунки. Щодо того, що він назвав кубічним, я не мав жодного сумніву, — це, безперечно, була кишенькова Біблія. Те, що він називав круглим, виявилось одношилінговою монетою, а третій подарунок, який мав допомагати мені так чудово і здоровому, і хворому протягом усього мого життя, був аркушик цупкого рудого паперу, де червоним чорнилом було написано таке:

"Як виготовляти конвалійну воду. Поклади квітки конвалії в біле вино і дай настоятись. Настій приймай при нагоді по одній або дві ложки. Він повертає дар слова тим, у кого відібрало мову після паралічу. Він допомагає при подагрі, заспокоює серце і зміцнює пам'ять. Квітки ж поклади в слоїк, щільно закрий його і на місяць постав у мурашник, потім витягни, і тоді побачиш у слоїку виділену квітками рідину, яку й зберігай у пляшечці; рідина корисна Для здорових і хворих, для чоловіків і для жінок".

А нижче власною рукою священика було дописано: "Також при розтягненій жилі слід утирати; а при кольці приймати по одній столовій ложці щогодини".

Я, певна річ, посміявся з усього цього, але в сміхові моєму відчувалося хвилювання. Швидше почепивши свій клунок на кінець ціпка, я перебрів річку й піднявся на пагорб на другому березі. Нарешті я вийшов на зелений широкий битий шлях, що тягся по вересовищу, і кинув останній погляд на Ессендінську церкву, на дерева навколо священикової оселі й на цвинтар, де спочивав прах моїх батька й матері.

Розділ II

ШООЗ-ГАВЗ

Перед полуднем третього дня, зійшовши на вершину пагорба, я побачив перед собою всю країну, що тяглася схилом до самого моря, а посередині цього схилу — місто Единбург, яке курилося, наче піч для випалювання цегли. На замку майорів прапор, а в затоці плавали або стояли на кітвах кораблі. Хоч відстань була чимала, я міг усе ясно розгледіти, і від побаченого моє селюцьке серце завмерло.

Незабаром я минув вівчарську оселю, де мені не дуже чемно пояснили, як дістатися до Кремонда;