Лариса Володимирівна Денисенко - Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць

усi второпали: вiн є дуже розумним та полiтично обiзнаним. Леонiд Юрiйович, жахлива вусата iстота з очима кольору оцту, колишнiй народний обранець, розглядав свою люльку, наче бачив її вперше. Любаша роздивлялася своє обличчя в люстерко. Кривилася. Вона робила вигляд, що сьогоднi не дуже задоволена своєю зовнiшнiстю, хоча яке це має значення, коли твоєю зовнiшнiстю задоволена переважна бiльшiсть жiночо-хтивно орiєнтованих чоловiкiв? Трiйка молодикiв тихо теревенила про футбол. Я їх не називаю, тому що плутаюся в їхнiх iменах, але когось iз них точно звуть Сергiєм. Ася робила вигляд, що дає вiдпочинок очам, саму ж її сватали слiпцi. Валентина та Надiя оглядали всiх нас i займалися своєю улюбленою справою: уявляли нас мертвими, втопленими у соромi, в коротеньких, нами ж оброблених штанцях. Гралися нами, нiкчемами, як хлопчисько солдатиками. Ежен вiдкинувся у фотелi й читає якийсь огляд. У нього настiльки рiдке свiтле волосся, що потилиця здається (а може, так воно i є) рожевою. Не було тiльки Ернеста. Великий Керiвник нервував. Вiн не любив слухати балачки iнших, вiн любив слухати тiльки себе, тому конче мав дочекатися Ернеста. Бо лише Ернест, як нiхто iнший, прислуховувався до кожної фрази й мiг необтяжливо, в легкiй чи навiть грайливiй формi донести її до вух Великого Керiвника.

Коли врештi-решт з'явився Ернест, усi принишкли. Бо не кожного разу бачиш стриманого австрiйця, втiм, як i будь-кого, незалежно вiд характеру та нацiональностi, хто приходить на роботу весь у плямах фарби, що урiзноманiтнюють волосся, одяг, шкiру. Скаженої пожежної фарби. «Еп», - вичавив iз себе Великий Керiвник. Любаша запанiкувала: «Жах. Абсолютно!» Валентина вирячилася на Ернеста, наче корова на лiкарську ковбасу, якби та їй пiдморгнула по-родинному. Надiя пустила пробний гигик. Ернесту це не сподобалося, тому вона швидко проковтнула наступний тiльки-но народжений смiшок. Один iз молодикiв почав говорити про ацетон, просту воду й розчинник. Я чекала, коли хтось запропонує хiмчистку та перукарню. Анiчичирк.

«Я дуже цим вражений», - почав Ернест. Вiн зажди все розпочинав цим висловом, доводячи всiх нас до сказу. Востаннє я бачила його таким знервованим, коли Арнольд Шварценеггер перемiг на виборах i отримав пост губернатора Калiфорнiї (Ернеста тодi ґречно поздоровляв увесь наш офiс, включно з Великим Керiвником; загалом же нашому офiсу не властиво перейматися людськими почуттями). Ернест тодi так соромився свого земляка, що не знав, куди подiти очi, наче це вiн власнопiхвенно народив чи власнопрутнево створив могутнього Арнi. А єдиним одкровенням, що я чула вiд Ернеста (вiн мав рацiю, коли казав, що вiд червоного вина йому стає зле), була розповiдь про те, що залiзний Арнi, коли холостякував, робив фотокартки сiдниць своєї майбутньої дружини й надсилав їй анонiмно. Вiн вважав усе це невиправдано непристойним. Я тодi хотiла сказати, що, як на мене, значно приємнiше побачити на анонiмно надiсланiй фотокартцi свою дупу, нiж чужу. Все-таки щось своє, рiдне. Але тодi обачливiсть мене зупинила вiд ознайомлення Ернеста з моїми думками. Сама я людям, до того ж стороннiм, надсилала ще й не таке.

«За рогом мене чекав…» - Ернест зупинився i вдячно подивився на чиюсь руку, яка протягнула йому склянку з водою. «…Манiяк», - пошепки додав Влад. Вiн був свято переконаний у тому, що дуже дотепний.

Любаша гигикнула. О, вона це вмiла. Робити так, щоб чоловiки змiцнилися думкою саме в тому, в чому їм кортить змiцнитися думкою. Я вважаю, що це природжений хист. Бути такою вродливою, вмiти пiдтримувати таємнi бажання чоловiкiв i вдягатися на межi високого смаку й розпусти. Коли дивишся на Любашу, нiколи не можеш зрозумiти: чи вона справдi сексапiльна, чи просто причмелена? Втiм, цими сумнiвами гризуть себе жiнки. Чоловiки лише тамують подих. Бо - чарiвна.

«Мене чекав Сем. Вiн привiтався, назвав мене… е-е-е… -

тут Ернест спробував пiдiбрати англiйський вiдповiдник того, як означив його Сем: - Падлюкою. - Великий Керiвник трохи пiдвiв лiву брову догори. Ернест почервонiв: - I вилив на мене вiдро фарби».

«Я знала, що вiн якийсь навiжений», - розважливо промовила бухгалтерка Катерина.

«Повне вiдро?» - недовiрливо поцiкавився Влад.

«Нi, порожнє«, - бовкнув хтось iз молодi.

«Це було дитяче вiдерце», - втрутилась я.

«Так! Дитяче! Точно!» - зрадiв Ернест. Надiя з Валентиною пильно глянули на мене.

«Зрада! Зрада, Сiр!» - якби вони були вiдвертiшi, то саме так i заволали б. Королiвськi фрейлiни. Але ж хитрi потвори. Завмерли в очiкуваннi. Вони мене розглядали. Думали: як це вони мене прогледiли? Ким я досi прикидалася? Як же вони проґавили мої ницi намiри? I тут Ернесто спалив недоброзичливi погляди, спрямованi на мене, як сонце спалює залишки туману. На таке здатен тiльки вродливий чоловiк.

Ернесто таким i був. Засмаглий красень. Рятувальник Малiбу. Аргентинець, який нiколи не приходив на роботу вчасно, чим мене пiдсвiдомо дратував.

Я не люблю людей, якi постiйно спiзнюються й не цiнують ранки. Мабуть, ще й тому, що я сама дуже пунктуальна, вранцi завжди активна, енергiйна й зiбрана, але нiхто цi мої якостi не вiдносить до чеснот i, вiдповiдно, не цiнує. Хiба це справедливо? А ще я знаю таке: Ернесто може запiзнюватися стiльки, скiльки йому заманеться. Менi ж досить одного разу випадково спiзнитися хоч трошки - матиму великi неприємностi.

Влiтку в нас набагато менше роботи, нiж в iншi сезони. Вiдверто кажучи, ми й тодi не дуже перевантаженi працею. Якщо можна взагалi вважати працею те, чим ми зазвичай займаємося. Але влiтку в нас з'являються визнанi керiвництвом (адже це головний чинник, чи не так?) об'єктивнi причини не заглиблюватися в роботу. «Можете самi регулювати свiй робочий день. Тому що лiто. Наплив роботи зменшується. Можна приходити на годину пiзнiше чи йти на годину ранiше», - сказав нам Ернест. Ернесто, випещений традицiйними сiєстами, жваво вiдгукнувся: «Так! Можна взагалi не стирчати на цiй роботi, коли нема чого робити». «Я дуже цим вражений, - сказав тодi Ернест i додав: - Ти, звiсно, маєш на увазi бути вiдсутнiм на роботi ментально?» «О, так, так. Si! Ментально», - вiдповiв Ернестiно. Вiн просто не любив втрачати обличчя.

«О… де це ти вештався?» - спитав Ернестiно Ернеста.

Цi слова бiльше пасували б Ернесту, тому що Ернестiно запiзнився бiльше нiж на годину. Але то дрiбницi. «Я дуже цим вражений», - знову розпочав свою сумну розповiдь Ернест, але Ернестiно, як завжди, його не дослухав. Вiн скривив мармизу, тицьнув пальцем у напрямку клубного пiджака Ернеста: «Це треба негайно здати до хiмчистки. Матiр Божа, який бруд. А з цим треба негайно йти до перукаря». I