Андрій Якович Чайковський - За сестрою

бадьоро шапки на одно вухо, проходжувались повагом по вулицях, зиркаючи за дiвчатами, що теж оподалiк збиралися й ладились заводити вулицю.

Як тiльки сонце перестало пекти, взялися дiвчата за руки й почали спiвати пiсень. До них наблизилися парубки i стали собi ж пiдтягати.

Пiсня притягнула i старих людей. Вони теж окружили молодих, придивляючись до їх забави, хоч була така звичайна рiч в українському селi, яка кожного лiта в недiлю або свято повторялася. Оподалiк вiд того гуртка те саме робило молодше поколiння Спасiвки: дiти недолiтки, хлоп'ята й дiвчата. А все те в святочних строях, вмите та вичесане, заквiтчане й прибране.

Любо було глянути.

Навiть панотець Амвросiй не видержав i вийшов на майдан подивитися на вулицю та послухати пiсень.

Над самим вечором пригнали пастухи худобу з пасовища.

Знову новий образок. Пастухи вигукували й заганяли товар у ворота. Поважнi корови та воли, гойдаючи головами, йшли до своїх загород. Вiвцi мекали, тиснулись в гурток, а конi розбiглися по майданi та скубали траву.

Корови й не гадали виминати вулицi, а йшли в саму середину мiж дiвчат. Настав великий крик i смiхи, усе розбрелось. Дiд Андрiй сидiв iз сусiдом Панасом на призьбi. Покурюючи люльки, розмовляли про господарство.

- Цього року, мабуть, урожай буде, - каже Панас.

- Дай Господи! Щоб лише в злу годину не вимовити…

- Ходив я сьогоднi вранцi в царину, - аж душа радiє, таке все повиростало.

- Щоб хоч сарани не було…

- От i не говори! Хай свята Покрова заступить, - сказав Панас i перехрестився…

- Та я цього не бажаю, але всяко буває…

В цiй хвилинi надбiг гурток малих хлопцiв, що гнались за дiвчатами ровесницями та вигукували, смiючись…

- Мурашки, ховайте подушки, татари йдуть…

- Не викликуй чорта з пекла! - гукнув дiд Андрiй.

Та хлопцi на це не зважали, а ганяли далi. Один хлопець пiймав Ганю за плече та так сiпнув, що дiвчина впала на землю. В цiй хвилинi прискочив до нього Павлусь i схопив за в'язи.

- Як" ти смiєш? Це моя сестра…

Цей обернувся i вхопив Павлуся теж.

Стали борикатися.

Павлусiв противник був старший i дужчий. Вiн ухопив Павлуся пiвперек i тиснув цупко руками. Оба червонi, мов буряки, стали змагатися. Зараз обступили їх iншi i придивлялися, хто кого переможе, хоч усiм здавалося, що Павлусь не дасть ради.

Та воно не так сталося. Павлусь пiднiс вгору свого противника та, як лише цей вiдстав вiд землi, розмахнув ним i кинув на землю.

Тому стало соромно i лежачи ще, вiн став Павлуся бити кулаками…

- Гов! Пiвнi! - гукнув якийсь парубок i вмить розiрвав воюючих… - Досить з вас, обидва ви славнi козаки будете…

Хлопцiв наче б водою обiлляв…

- Не зачiпай Ганi, - говорив Павлусь, - нiхто не смiє її торкнути, а то поб'ю…

- Хiба ж вона мальована? Чого лiзе до гурту таке "не чiпай мене"…

- Павлусю, ходи сюди! - закликав дiд Андрiй…

- Воно гарно, що ти за сестрою так обстоюєш, та бач, вiн це невмисно, а випадком… ну досить… спати час…

I всi стали розходитися до дому. Тепер залунала пiсня по цiлому селi мiж хатами. Нiкому не хотiлося розставатись iз таким напрочуд гарним українським вечором…

Гомiн почав стихати. Де-не-де мекала вiвця. Вiд степу долiтали гомони дикої птицi. Дiд Андрiй, повечерявши з сiм'єю, сидiв ще довгенько на призьбi, покурюючи люльку. Вiн поглядав на зорi, мiркуючи, яка буде погода. Надходив час сiнокосiв, людям треба було погоди.

Вiдтак зняв шапку i почав пiвголосом молитися.

Серед молитви почував якийсь внутрiшнiй неспокiй, наче б чогось тривожився. Вiдмовляючи акафиста, якого знав на пам'ять, вiн пiшов поглянути, чи вартовий бiля ворiт не спить.

Вартовий, загорнувшись кожухом, похожав з рушницею бiля ворiт, муркотячи якусь пiсню пiд носом.

- Спiваєш, Филимоне? - заговорив дiд здалека. Вiн знав, що так то не конче безпечно зближатися до вартового.

- Не спiваю, а пiдспiвую, бо дуже мене сон бере, аби часом не заснути…

- А не чути нiчого?

- А хiба що? Тихо, як в усi… Що воно таке мало б бути чутно?

- Менi чогось лячно, наче б денебудь недалечке вовкулака блукав.

- Ет! Який там вовкулака! Вам би, дiду, спати пора…

- Здоров будь, Филимоне!

- Здоров, дiду!

Дiд Андрiй завернув у село, розпочинаючи акафиста далi вiд того кондака, на якiм зупинився, розмовляючи з козаком.

Йому було соромно, що без причини тривожиться. Вже не йшов на другi ворота, а простував до хати

В цiй хвилинi пролетiв над сивою головою лилик i легенько зачепив його по головi крилом. А може лиш вiтрець вiд крила повiяв. Та вiд цього дiд аж на бiк вiдскочив.

"Господи, що менi сталося?" заговорив сам до себе… "Хiба ж менi вже смерть у вiчi заглянула? Чого я так лякаюся? Не в такiй небезпецi бував, та не лякався, а ось i лилик настрашив…"

Неждано серед тихої ночi залунав церковний дзвiн на тривогу. "Тьфу на тебе! Господи, Спасе, помилуй!.."

Дiд Андрiй, що лиш задрiмав, зараз же схопився й поглянув у вiконце. Вдарила заграва з другого боку майдану. Пожежа! - подумав.

- А нуте, дiтки, вставайте! - гукав дiд, - в селi пожежа.

Усi посхоплювалися вiдразу. Дiд вибiг на двiр. Тут вже гамiр i крики. Вiн розглянувся. Пожежа розгорiлася на всiх чотирьох сторонах села…

Дiд змiркував вiдразу, що це не випадок, а пiдпал… Це напевно татари.

Вiн скочив у хату i вхопив довгий спис у руку.

- Степане! Зброю бери! В селi татари!

Дiти стали плакати, а дiд вибiг прожогом з хати…

На дворi стало ясно вiд пожежi. Цiле село прокинулось. Люди з криком, галасом та зойком стали рятувати свою мiзерiю. Виганяли товар iз стайнi та виносили з хат своє майно.

Про рятунок горючих хат не було що й думати. Не було чим гасити, а солом'янi дахи, висушенi сонцем, займалися один по однiм.

У селi стало, мов у пеклi.

Товар ревiв, вiвцi мекали та вертались до горючих повiток, конi бiгали, мов скаженi, по майданi та перевертали людей, наляканi птицi кружляли в округ полум'я. Дiти плакали, жiнки голосили, козаки накликували, та нiхто нiкого не слухав. Кожен робив, як знав, а дехто таки не знав, що йому робити, i стояв без дiла.

Але татари не показувалися…

В таку скрутну хвилину люди лише знають виносити з хати що пiд руку попаде, i бiльше нiчого.

Судаки найскорше повставали, та й ще не велiли повиносити усього добра з хати й комори. Увихалися всi, аж попрiли…